Презентація книги Шкляра "Чорне сонце".

Майже все життя блукаєш самотнім вовком.

Гребеш проти течії.

Вигризаєш по шматочку свій рідний український світ з кожного клаптику твого повсякденного київського життя. 

Включаєш радіо і намагаєшся знайти своє, відпочити серед свого.

Проклацуєш "какую разницу", двічі, п'ять, десять разів у пошуках свого.

Никогда не будем братьями?

Никогда мы не будем братьями!

Щодня, ось вже півтора роки поспіль українці обсмаковують цю думку в найрізноманітніших варіаціях. Пишуть емоційні тексти, складають вірші, цитують всіх кого лише можна зацитувати, і наших і їхніх. Репости просто зашкалюють. Рішучість і ненависть до ворога вражає інколи. Прямо аж повірити хочеться...

Друзі, та я маю просте питання. А, власне, з якого дива раптом це "никогда" дійсно цього разу настане? Чим, чергова теперішня агресія з боку російської недоімперії відрізняється від безлічі попередніх?

Стиль же не змінився.

Про модну хвилю "мочити" українців.

Модно...

Серед відомих публічних людей нової хвилі, нині модно мочити українців, що намагаються відстояти рештки українського публічного простору в Україні. Хто це вже тільки не робив… Причому, наголошую - саме публічного(!) простору, бо при всіх вадах сьогоднішнього суспільства - я ще жодного разу не чув, щоб хтось когось в Україні, схиляв до спілкування українською на приватно-побутовому рівні. Очевидно, щоб зрозуміти, що ти публічна людина держави Україна - потрібен час..., чи мудрість?

Тренд "політична нація" розвивається з небувалим до Революції Гідності розмахом. На моє депресивне розчарування, та щирий подив, ми, від війни з Росією, отримали неочікуваний, зворотній ефект.