неділю, 9 липня 2017 р.

Кордон - в голові.

Да многие на Донбассе уже поняли,  что России мы тоже нафиг не нужны,  что там ничего сладкого тоже не ждет.  Многие в Украину вернуться хотят уже.  Но когда видят какая у вас комуналка сейчас - сразу попускает.

Отаке прочитав…

А знаєте,  я оце завжди,  коли їду за кордон дивуюсь,  як  буквально навіть за пару кілометрів до Польщі - країна всеодно рясніє блакитно-жовтими та червоно-чорними прапорами,  тризубами і патріотизмом.  Відчувається по всьому,   що тут люди в рази бідніші, ніж за кілька кілометрів на захід за КПП,  але з Україною в серці.  Здається ніби можна й помріяти і позаздрити.  І зарплати там більші,  і пенсії,  і можливості… Поки що.  Це вам не з нємитой порівнювати.  А ні. Люди тримаються свого. Нема там сепаратистських настроїв практично.

Бо кордон - він,  друзяки,  в голові,  в першу чергу.  Цивілізаційний,  мовний,  культурний... І ніякий фізичний стовпчик,  вкопаний людиною,  чи поставлений паркан,  чи навіть зведений мур - не змінить поняття "своє" і "чуже".

А коли вже прийняв те,  що історіческі тобі нав'язали,  коли воно вже стало тобі рідним - то й не розумієш за що війна і для чого воювати,  і чим ти відрізняєшся від "тамтакіхжелюдєй" за вкопаним стовпчиком…
А й дійсно - нічим же.  Одна мова,  одна культура,  одне інфополе,  одні фільми,  музика,  комікі,  аднакласснікі і Адме. ру… 

І, напевне тільки й лишається,  що обирати батьківшину по розміру комуналки… Блін,  як же дешево…

Тільки от хто питатиме тих,  хто не творить історію і смиренно приймає щоразу чийсь історичний вибір?
Та ніхто.

Немає коментарів:

Дописати коментар