Раптово стало темно і… я відкрив очі. Господи, таки куняю за кермом! Жах… 10 секунд…, 10 хвилин, 10 кілометрів, 10 грам… Примариться ж таке, це ж треба. Пелена з швидкістю світла злітала з моїх очей і за мить я вже не розумів, що мені примарилось а що ні. Ще за мить я навіть толком нічого не пам'ятав, лишень дивувався власній уяві.
…Фура, що їде назустріч засліплює мені очі… Осточортіло це невідрегульоване світло колег по асфальтованій стежині. Вочевидь, самому ж неприємно, коли хтось так засліплює, а сам їде. Чи він може й справді їде з дальнім світлом? Потрібно перевірити – моргну на секунду. Не вагаючись, я увімкнув дальнє світло і побачив в 50 метрах перед собою якийсь горб! Грудка снігу чи що? Інстинктивно від побаченого руки міцно стисли кермо і, вильнувши трішечки праворуч я встиг роз’їхатись з грудкою. Хм.. Це ж треба, добре що мигнув дальнім, так би й не побачив…
Так! треба закінчувати з цим… і бути уважнішим на дорозі – сто разів собі це говорив! І, нарешті вже нормально виспатись... Зі спантеличиним відчуттям дежавю, вкинув до рота жуйку з прохолоджуючим ментоловим смаком, і поїхав собі далі додому. Вже за декілька хвилин я не пам'ятав практично нічого. Лише на рівні глибокої підсвідомості залишився якийсь легесенький дискомфорт. Що, власне, ніяк не змінювало мого подальшого життя, і не впливало на мої вчинки.
Так! треба закінчувати з цим… і бути уважнішим на дорозі – сто разів собі це говорив! І, нарешті вже нормально виспатись... Зі спантеличиним відчуттям дежавю, вкинув до рота жуйку з прохолоджуючим ментоловим смаком, і поїхав собі далі додому. Вже за декілька хвилин я не пам'ятав практично нічого. Лише на рівні глибокої підсвідомості залишився якийсь легесенький дискомфорт. Що, власне, ніяк не змінювало мого подальшого життя, і не впливало на мої вчинки.
Через 2 роки і 40 днів
Я не рахував час. Жив собі, як ні в чому не бувало і був практично впевнений, що це саме сон за кермом, а не реальність якась, чи ще щось інше. Хоч і дивний та все ж таки сон. Як і всі інші сни - він не став чимось особливим для мене. За цей час, я якось пару разів згадав про нього, але не більше. Зі мною бувало таке декілька разів за кермом – я провалювався в якийсь такий стан – схожий на сон. Пам'ятаю, як їхав в Донецьк і от так куняв. Ніби й на дорогу поглядав, але практично спав… Потім, зупинившись і вийшовши з машини вмитись і таки повністю прийти до тями - був вражений тим, що не міг сказати скільки ж хоч приблизно я проїхав від Дніпропетровська кілометрів і скільки це все тривало часу. Усвідомивши в якому стані я їхав - стало трохи моторошно, і я лиш подумав - добре, що я таки зупинився і все це скінчилося добре. Найпідступніше у всьому цьому те, що коли їдеш - не до кінця усвідомлюєш, що насправді конкретно спиш. Здається ніби, що просто трохи хочеш спати, але не критично і ти спокійно переборюєш сон. А все зовсім інакше. Так, мабуть все й трапляється...
Цього ранку я проснувся від якогось тривожного передчуття. Саме сьогодні мені добре пригадався той дивний сон. За весь цей час він не сприймався мною якось гостро чи бодай хоч особливо. Ніколи, до сьогоднішнього ранку. Цікаво скільки пройшло від нього часу? Невже й справді 2 роки і 40 днів? Теоретично десь приблизно так, 2 роки і місяць з гаком... Я не хотів пригадувати і рахувати точно і, інстинктивно тікав від цього питання. Намагався переключитись на щось, лиш би не дати собі порахувати. Боявся..., що це виявиться правдою? Мені снились раніше сни, інколи дуже реальні і жахливі. Ці жахи, як правило, не були жахами в загальнолюдському сенсі з кров’ю, чи якимось цинічними зухвалими убивставами, тощо. Моя підсвідомість знає на що давити. Жахи були мої, приватні, спеціально для мене і моїх слабин. Та всі вони швидко йшли геть як не за кілька хвилин після пробудження, то, максимум, за кілька годин. Чому ж цей сон залишився вже аж на 2 з гаком роки? Може це просто тому , що якраз сплив цей час?.. Так, як ці апокаліпсиси, що декілька разів вже оголошували людські псевдо-пророки. Адже навіть багато з тих, хто в це не вірив, все рівно звертали увагу на “момент істини” і на те, чи хоч щось сталось в цей час. Може все ж таки це й справді був не сон?...
Я встав і пішов на кухню. Вся сім’я вже проснулась і збиралась хто куди. Дітки в школу, Таня на роботу. Все було спокійно і гаразд. Лише серце колотилося немов дизельний двигун і складалось враження, що кожен його наступний удар спричинювався не м’язовим скороченням а мікровибухом від тиску. Я вмився і впевнено та однозначно..., вирішив не їхати сьогодні на роботу. Якась приреченість в настанні неминучої події просочувала всю мою свідомість. В голові стояла фраза, яка страшенно мене накручувала - сьогодні це станеться... Звідки це? Я просто не можу вгамувати свою уяву? Вона живе своїм життям і я втратив над нею контроль?
Взагалі не буду сьогодні сідати за кермо. Почекають справи 1 день. Нічого з ними не трапиться. Просто не хочу і все. Не буду перевіряти і шукати пригод сьогодні. Тупо буду вдома і крапка. Всі справи відразу чомусь здались дрібними та неважливими. Так бувало зі мною тоді, коли я втрачав когось з близьких. То чому ж зараз це відбувається зі мною? Мені навіть не наснилось нічого такого цієї ночі... Дивно.
Я залишився вдома. День собі йшов звичайною своєю ходою. Я попідтягував чомусь про всяк випадок різні домашні хвости, що чекали мого втручання..., лазив у інеті, грав у куточки - нічого особливого не відбувалось. Серце, що калатало зранку, заспокоїлось. Та якась приречена напруженість не покидала мене увесь день... Під вечір приїхала Таня з дітками , сестрою Лесею та її сином Тарасом, що завітали до нас в гості. От халепа.., я не в найкращому стані зараз для гостей. Понад усе мені зараз хотілось закрити наглухо двері, все повимикати і ізолюватись від зовнішнього світу. Та просто залишитись зі своєю сім’єю наодинці. І так пережити сьогоднішній вечір. Ще недовго, декілька годин і цьому всьому кінець. Завтра - як нове життя. Головне дотягти до нового дня... Я хотів бути з кожним окремо і з усіма разом, хотів говорити, грати, розпитувати, слухати, ділитись новинами, сміятись... Не хотів, щоб дітки сьогодні сідали за уроки, щоб грались зараз з Тарасом. Не хотів, щоб Таня говорила на кухні з Лесею. Я хотів проковтнути всю їхню увагу, сконцентрувати її лише на собі. Та всі були зайняті чимось своїм і я гойдався від одного до іншого в пошуках уваги до себе і блукав між дитячим галасом та жіночою бесідою з пронизливим відчуттям самотності. Всі ці відчуття раптово чомусь вмить загострились... Мені хотілось закричати - Народ! Сімейка! Я ось! Облиште все та обійміть мене будь-ласка просто ЗАРАЗ! Всяке трапляється в цьому світі і завжди буває востаннє. А раптом мене не стане? І чому обов’язково це має бути колись пізніше? Це може статися просто сьогодні. Ми ж не знаємо коли... Агов! Боже, ну чому ж так невчасно до нас приїхали гості? Хоча чому невчасно? День як день.. Це просто зі мною коється щось незвичайне... І поводжу я себе якось неадекватно... Що за напасть така, я нікому непотрібен? Та що я міг сказати? Яку причину міг озвучити, щоб переконати? Що мені якось моторошно і хочу уваги і тепла? Що я собі щось дурне надумав? Я хотів всього, про що здатен був думати цієї миті, та понад усе я хотів..., щоб швидше закінчився сьогоднішній день.
Раптом я побачив у вікно, як просто на наш будинок низесенько летить гелікоптер. Він летів настільки низько, що склалось враження - він або падає, або вчепить зараз дах нашого будинку. Я побіг на вулицю, щоб встигнути його гарно розгледіти.Та навіть за цей час я ще встиг подумати - треба точно вискочити з будинку, бо якщо в такий оригінальний спосіб як падіння гелікоптера на будинок, прийшла по мене та жіночка, то треба хоч на вулицю вискочити і залишити цілим будинок для дітей. Потім, поки біг, я ще подумав, що я таки дійсно сьогодні не в нормі, якщо таке думаю, а на закуску ще подумав про те, що як все таки багато може промайнути думок в голові за одну напружену секунду. Що потім розповідати можна про те, що подумав годину. Гелікоптер летів з боку городу від церкви. Збіг мабуть, що від церкви? Звідкись же він мав летіти, то чому не звідти? Летів досить швидко та я встиг роздивитись його. Пролетівши над нашим будинком він, як ні в чому не бувало полетів собі далі. Ось і вся пригода. Я ще подумав - якого дзена летіти так низько над будинком? Ну реально 2 метри від даху пролетів. Взагалі знахабніли ці гелікоптери.
Та чомусь більше ніхто з будинку не вибіг... Чи то вони не почули його? Всі крім мене? Хм... Хоча як таке гуркотіння в 5-ти метрах над головою можна не почути? Чи не захотіли подивитись... Навіть діти? Дивно... Не може такого бути. Може цей гелікоптер чув і бачив лише я?... Ну це вже повний маразм... Досить вже. Піду зараз до дівчат, вип’ю зеленого чайку з ними. По інерції я ще дивився услід гелікоптеру, себто означає, що я дивився на дах свого будинку, бо із за нього я більше спостерігати за гелікоптером не міг. Звук від нього стих.
Якось на душі вмить відлягло. Ніби ось це й була та небезпека, що могла сьогодні трапитися зі мною. І я її пережив. Ну ось і всі пригоди, полегшено видихнув та подумав я і, було зібрався йти в будинок, як тут раптом рівно з того місця куди сховався гелікоптер, секунд мабуть через 10, плавно і майже беззвучно вилетів дивний човен. Він був надувний на вигляд, синього колору, із замші. Схожий на рятівні надувні човни з літаків. Розміром десь метрів з 5 у довжину і метра 3 в ширину. Він видавав тихий гул-свист, що дуже нагадував гудіння НЛО у фільмах. Тільки значно тихіше. Настільки тихо, що можна було вільно і ненапружено розмовляти. Він летів надзвичайно повільно і складалось враження, що неначе плив. Рівно над центром будинку, в двох-трьох метрах поверх даху він зупинився. І з нього виглянула... та ж сама жіночка. Я звичайно ж її упізнав, бо дуже гарно її запам’ятав.
- Сашко, привіт! - мовила вона тихенько і чутливо спокійним голосом. Він звучав ніби жіночка була в метрі від мене. Хоча насправді до човна і неї було метрів з десять.
- Вітаю! - Автоматично відгукнувся я, так само тихо, сподіваючись, що вона мене також гарно розчує. Я намагався щосили приховати своє здивування від побаченого, та побоюючись, що щось невидиме мене зараз втягне в човен без зайвих розмов - не рухаючись завмер на місці. Чи може остовпів? В одну мить весь той сон-видіння повернувся і став найбільш реальною реальністю, як вона і говорила при першій нашій зустрічі.
- Готовий? - мовила вона, пильно вдивляючись мені у вічі.
- Так. - приречено відповів я. Чомусь я був переконаний, що не маю права на іншу відповідь. Хоча насправді, скажіть, як я міг бути до цього готовий? Я якось надзвичайно швидко прийняв ці події за реальність. Я не хотів буянити, сперечатись, зчиняти галас... Чомусь я був упевнений, що все це немає сенсу - адже все давно вирішено і все, що відбувається - просто формальність. Все було по чесному. Жіночка, якщо розібратись, дала мені трохи часу. І я мав би бути вдячний їй за це. Хоча в серці поступово піднімався космічних розмірів вулкан. До чого я міг бути готовий? Яке безглузде запитання і яка тупа і брехлива моя відповідь. До того, що я зараз навіки полишу свою сім’ю? Хіба можна до цього бути готовим хоч колись?
- То... полетіли? - невпевнено запитала вона далі. І склалось враження, що вона дуже не хотіла говорити цих слів, але робота, що поробиш? По ній відчувалось, що в цьому місці своєї роботи вона має постійний клопіт.
Цього ранку я проснувся від якогось тривожного передчуття. Саме сьогодні мені добре пригадався той дивний сон. За весь цей час він не сприймався мною якось гостро чи бодай хоч особливо. Ніколи, до сьогоднішнього ранку. Цікаво скільки пройшло від нього часу? Невже й справді 2 роки і 40 днів? Теоретично десь приблизно так, 2 роки і місяць з гаком... Я не хотів пригадувати і рахувати точно і, інстинктивно тікав від цього питання. Намагався переключитись на щось, лиш би не дати собі порахувати. Боявся..., що це виявиться правдою? Мені снились раніше сни, інколи дуже реальні і жахливі. Ці жахи, як правило, не були жахами в загальнолюдському сенсі з кров’ю, чи якимось цинічними зухвалими убивставами, тощо. Моя підсвідомість знає на що давити. Жахи були мої, приватні, спеціально для мене і моїх слабин. Та всі вони швидко йшли геть як не за кілька хвилин після пробудження, то, максимум, за кілька годин. Чому ж цей сон залишився вже аж на 2 з гаком роки? Може це просто тому , що якраз сплив цей час?.. Так, як ці апокаліпсиси, що декілька разів вже оголошували людські псевдо-пророки. Адже навіть багато з тих, хто в це не вірив, все рівно звертали увагу на “момент істини” і на те, чи хоч щось сталось в цей час. Може все ж таки це й справді був не сон?...
Я встав і пішов на кухню. Вся сім’я вже проснулась і збиралась хто куди. Дітки в школу, Таня на роботу. Все було спокійно і гаразд. Лише серце колотилося немов дизельний двигун і складалось враження, що кожен його наступний удар спричинювався не м’язовим скороченням а мікровибухом від тиску. Я вмився і впевнено та однозначно..., вирішив не їхати сьогодні на роботу. Якась приреченість в настанні неминучої події просочувала всю мою свідомість. В голові стояла фраза, яка страшенно мене накручувала - сьогодні це станеться... Звідки це? Я просто не можу вгамувати свою уяву? Вона живе своїм життям і я втратив над нею контроль?
Взагалі не буду сьогодні сідати за кермо. Почекають справи 1 день. Нічого з ними не трапиться. Просто не хочу і все. Не буду перевіряти і шукати пригод сьогодні. Тупо буду вдома і крапка. Всі справи відразу чомусь здались дрібними та неважливими. Так бувало зі мною тоді, коли я втрачав когось з близьких. То чому ж зараз це відбувається зі мною? Мені навіть не наснилось нічого такого цієї ночі... Дивно.
Я залишився вдома. День собі йшов звичайною своєю ходою. Я попідтягував чомусь про всяк випадок різні домашні хвости, що чекали мого втручання..., лазив у інеті, грав у куточки - нічого особливого не відбувалось. Серце, що калатало зранку, заспокоїлось. Та якась приречена напруженість не покидала мене увесь день... Під вечір приїхала Таня з дітками , сестрою Лесею та її сином Тарасом, що завітали до нас в гості. От халепа.., я не в найкращому стані зараз для гостей. Понад усе мені зараз хотілось закрити наглухо двері, все повимикати і ізолюватись від зовнішнього світу. Та просто залишитись зі своєю сім’єю наодинці. І так пережити сьогоднішній вечір. Ще недовго, декілька годин і цьому всьому кінець. Завтра - як нове життя. Головне дотягти до нового дня... Я хотів бути з кожним окремо і з усіма разом, хотів говорити, грати, розпитувати, слухати, ділитись новинами, сміятись... Не хотів, щоб дітки сьогодні сідали за уроки, щоб грались зараз з Тарасом. Не хотів, щоб Таня говорила на кухні з Лесею. Я хотів проковтнути всю їхню увагу, сконцентрувати її лише на собі. Та всі були зайняті чимось своїм і я гойдався від одного до іншого в пошуках уваги до себе і блукав між дитячим галасом та жіночою бесідою з пронизливим відчуттям самотності. Всі ці відчуття раптово чомусь вмить загострились... Мені хотілось закричати - Народ! Сімейка! Я ось! Облиште все та обійміть мене будь-ласка просто ЗАРАЗ! Всяке трапляється в цьому світі і завжди буває востаннє. А раптом мене не стане? І чому обов’язково це має бути колись пізніше? Це може статися просто сьогодні. Ми ж не знаємо коли... Агов! Боже, ну чому ж так невчасно до нас приїхали гості? Хоча чому невчасно? День як день.. Це просто зі мною коється щось незвичайне... І поводжу я себе якось неадекватно... Що за напасть така, я нікому непотрібен? Та що я міг сказати? Яку причину міг озвучити, щоб переконати? Що мені якось моторошно і хочу уваги і тепла? Що я собі щось дурне надумав? Я хотів всього, про що здатен був думати цієї миті, та понад усе я хотів..., щоб швидше закінчився сьогоднішній день.
Раптом я побачив у вікно, як просто на наш будинок низесенько летить гелікоптер. Він летів настільки низько, що склалось враження - він або падає, або вчепить зараз дах нашого будинку. Я побіг на вулицю, щоб встигнути його гарно розгледіти.Та навіть за цей час я ще встиг подумати - треба точно вискочити з будинку, бо якщо в такий оригінальний спосіб як падіння гелікоптера на будинок, прийшла по мене та жіночка, то треба хоч на вулицю вискочити і залишити цілим будинок для дітей. Потім, поки біг, я ще подумав, що я таки дійсно сьогодні не в нормі, якщо таке думаю, а на закуску ще подумав про те, що як все таки багато може промайнути думок в голові за одну напружену секунду. Що потім розповідати можна про те, що подумав годину. Гелікоптер летів з боку городу від церкви. Збіг мабуть, що від церкви? Звідкись же він мав летіти, то чому не звідти? Летів досить швидко та я встиг роздивитись його. Пролетівши над нашим будинком він, як ні в чому не бувало полетів собі далі. Ось і вся пригода. Я ще подумав - якого дзена летіти так низько над будинком? Ну реально 2 метри від даху пролетів. Взагалі знахабніли ці гелікоптери.
Та чомусь більше ніхто з будинку не вибіг... Чи то вони не почули його? Всі крім мене? Хм... Хоча як таке гуркотіння в 5-ти метрах над головою можна не почути? Чи не захотіли подивитись... Навіть діти? Дивно... Не може такого бути. Може цей гелікоптер чув і бачив лише я?... Ну це вже повний маразм... Досить вже. Піду зараз до дівчат, вип’ю зеленого чайку з ними. По інерції я ще дивився услід гелікоптеру, себто означає, що я дивився на дах свого будинку, бо із за нього я більше спостерігати за гелікоптером не міг. Звук від нього стих.
Якось на душі вмить відлягло. Ніби ось це й була та небезпека, що могла сьогодні трапитися зі мною. І я її пережив. Ну ось і всі пригоди, полегшено видихнув та подумав я і, було зібрався йти в будинок, як тут раптом рівно з того місця куди сховався гелікоптер, секунд мабуть через 10, плавно і майже беззвучно вилетів дивний човен. Він був надувний на вигляд, синього колору, із замші. Схожий на рятівні надувні човни з літаків. Розміром десь метрів з 5 у довжину і метра 3 в ширину. Він видавав тихий гул-свист, що дуже нагадував гудіння НЛО у фільмах. Тільки значно тихіше. Настільки тихо, що можна було вільно і ненапружено розмовляти. Він летів надзвичайно повільно і складалось враження, що неначе плив. Рівно над центром будинку, в двох-трьох метрах поверх даху він зупинився. І з нього виглянула... та ж сама жіночка. Я звичайно ж її упізнав, бо дуже гарно її запам’ятав.
- Сашко, привіт! - мовила вона тихенько і чутливо спокійним голосом. Він звучав ніби жіночка була в метрі від мене. Хоча насправді до човна і неї було метрів з десять.
- Вітаю! - Автоматично відгукнувся я, так само тихо, сподіваючись, що вона мене також гарно розчує. Я намагався щосили приховати своє здивування від побаченого, та побоюючись, що щось невидиме мене зараз втягне в човен без зайвих розмов - не рухаючись завмер на місці. Чи може остовпів? В одну мить весь той сон-видіння повернувся і став найбільш реальною реальністю, як вона і говорила при першій нашій зустрічі.
- Готовий? - мовила вона, пильно вдивляючись мені у вічі.
- Так. - приречено відповів я. Чомусь я був переконаний, що не маю права на іншу відповідь. Хоча насправді, скажіть, як я міг бути до цього готовий? Я якось надзвичайно швидко прийняв ці події за реальність. Я не хотів буянити, сперечатись, зчиняти галас... Чомусь я був упевнений, що все це немає сенсу - адже все давно вирішено і все, що відбувається - просто формальність. Все було по чесному. Жіночка, якщо розібратись, дала мені трохи часу. І я мав би бути вдячний їй за це. Хоча в серці поступово піднімався космічних розмірів вулкан. До чого я міг бути готовий? Яке безглузде запитання і яка тупа і брехлива моя відповідь. До того, що я зараз навіки полишу свою сім’ю? Хіба можна до цього бути готовим хоч колись?
- То... полетіли? - невпевнено запитала вона далі. І склалось враження, що вона дуже не хотіла говорити цих слів, але робота, що поробиш? По ній відчувалось, що в цьому місці своєї роботи вона має постійний клопіт.
- Ну..., так... - Почав я і запнувшись схаменувся. От так тупо взяти і полетіти з нею?! Хоч я і сприймав як незмінний факт те, що вибору немаю, та, хоч хотів сходити і побачити сім’ю перед тим як летіти.
- А можна піти попрощатись зі своїми? - Я встиг вичавити з себе це запитання спокійно, але від змісту сказаної власними вустами фрази відразу ж після останнього слова відчув як занімів язик. Якби вона поставила якесь запитання - я б точно не зміг нічого сказати у відповідь.
- Ну і як ти це собі уявляєш? Ні. - заперечила вона немов втрачаючи терпіння. Вочевидь, цю частину своєї роботи вона не любить найбільше.
- Ну.., просто поцілую піду діточок та дружину. І все..., будь-ласка. - Вичавив я з себе, наче задихаючись. Її останнє слово “ні” таки видобуло з мого занімілого рота сили на цю фразу.
- Добре..., тільки недовго. Пару хвилин. Чекаю. - В її грудях знову, як 2 роки і 40 днів тому збилось дихання і вона знову не змогла мені відмовити. Хоч і відчувалось в словах, що вона переконана в недоцільності виконання такого мого прохання.
Занімілий, я кивнув головою і, потихеньку почалапав в бік будинку.
Я не поспішав. Немов повільним пересуванням і справді міг затягти час. Не знав як мені бути... Що мені робити зараз? Мене лихоманило від думок. В голові закипала така каша, що описати це просто нереально. За одну секунду в голові почало проноситись все життя. Чому я нічого не зробив для сім’ї за ці два роки? Адже в голові ж крутилось це? Чому не перестрахувався про всяк випадок? Як тепер будуть жити мої дітки? Чому не зекономив якихось коштів? За що ж вони тепер будуть жити? Боже, яке марнотратство - це наше життя. Що мені сказати зараз Тані? Вибач, мені потрібно йти, назавжди? А тут ще Леся... Ну і що Таня мені на це відповість - що я з глузду з’їхав?... Ні, це просто нереально. Вона мене просто не відпустить. Я не можу їй сказати правди. То як бути? Може просто обійняти, поцілувати і все? То вона ж через пару годин зіб’ється з ніг в пошуках мене... Витратить всі кошти, яких і так небагато, на пошуки... Власними діями відберу в них останнє з тих крихт, що я для них зробив. І Марчик напевно не поїде на збори. Він нікуди не поїде більше... І Олесик теж. Доки у Тані не з’явиться новий... тато моїх діточок... Так, стоп-стоп-СТОП! Не можна зриватися в паніку і істерику зараз! Бо інакше я в себе ж самого відберу найбільш цінне, що маю - поспілкуватись ще раз і відчути тепло... Як мені зробити так, щоб повідомити, але не прощатись? ...Боже, як я їх всіх люблю... Я не хочу їх залишати. Таня... Я не уявляю свого життя без неї. А її життя без мене. Ми разом вже 22 роки! Мені здається, що ми разом все моє свідоме життя. Напевно так воно і є... І навіть трохи несвідомого. Ми почали зустрічатись ще в школі. Яким я був нахабним легковажним дурнем тоді... Постійно все було мені не так. Постійні пошуки чогось іншого... А вона мене любила і оберігала. Весь час терпіла мене і мої коники. І як вона мене витримала? І хто мене взагалі міг витримати? Дивуюсь інколи як Бог звів нас і як він нас провів разом через все наше життя? Все дякуючи їй. Завжди залишалась зі мною. Навіть тоді, коли в серцях крикнула, що колись зробить мені так, як я зробив їй. І не зробила..., і, знаю, не могла зробити. Бо вона кохає мене, і завжди кохала. Бо вона мій янгол-охоронець, моя фортеця, мій друг, моя дружина, мама моїх синів. І я її нікому не віддам. Нізащо. Люди кажуть криза другого, сьомого, п’ятнадцятого року спільного життя... Деякі мої 30-ти річні друзі, як старці, говорять, що кохання після декількох років спільного життя стає просто співжиттям, співіснуванням, звичкою. Мені смішно з цього. Смішно як люди в 25-30 років з розумним виглядом говорять про те, що їх кохання вже давно позаду... Вони не живуть а доживають свого віку вже з 30-ти років... А я лише зараз почав писати їй щасливі вірші, саме щасливі а не ображені чи з претензією. Лише зараз щиро і з відкритою посмішкою почав називати її коханою, моєю пташкою, відправляти смс-ки... Дивно, а ще 10 років тому я вважав, що це забавки для дітей... В 27 вважав, навіть в 20 вважав а в 37 вже ні... Життя тільки починається, бо нарешті воно зі справжнім, стиглим коханням у серці! А кохання, це твоє уподобання, тільки витримане 20 років. Зріле, справжнє, доглянуте, викохане, вирощене, охайне, уважне, поважне, глибоке та загартоване бідами. Як хороше вино, з часом тільки стає кращим і якіснішим. І яким би палаючим гарячим палким і захоплюючим не було би кохання у тих, хто лише познайомився - воно не може бути таким як наше... - бо таким воно може стати лиш через 20 років. Ось так...
І це все? Я не знаю, що зараз їй сказати... Ступивши всього лиш пару кроків все це пронеслось в моїй голові. Я зупинився, як ніби то побачив якийсь дивний предмет на землі, хоч це був звичайнісінький камінчик. Підняв його і нібито пильно почав розглядати. Насправді думки піднімались пекучою лавою. Відчуття подій, які відбувались загострювались з кожною секундою. Я не мав плану. Я не знав що робитиму, коли зайду в будинок. Легше мабуть почати з діточок. Їм точно не буду нічого пояснювати...
Олесь... Як гарно ми назвали його... Мені надзвичайно подобається це ім’я. Смішно, а мала ж бути дівчинка. Навіть останній місяць Таніної вагітності цей хлопчик звався Яринкою. Такі смішні кривуляті в нього мізинчики, як в мене і в моєї мами... Зараз, може бігає по хаті і співає мою улюблену - “в мене сині оченята, сині-сині як у тата”. Він часто її співає.
Він ще зовсім маленький... Нема ще семи. Хто ж його виховає? Хоча й Марчику ж всього 11. Життя лише починається. Вони обоє гостро потребують моєї допомоги зараз в житті. Ким вони виростуть? Я не хочу зараз йти, це знову дуже зарано! Все в моєму житті чомусь відбувається зарано!.. Пограюсь з ними трішечки... Хоча скільки можна погратись за хвилинку? Як мало часу... Господи, як мало часу! Хоч би день... Але я б мабуть збожеволів від горя за день. Хоча я мабуть і за хвилинку зараз збожеволію... ЦЕ НЕМОЖЛИВО ВИТРИМАТИ! Картинки і думки вставали перед очима і в голові як мільйонне військо. Накочувались лавиною найгостріших і найболючіших переживань і відчуттів. Моє серце і свідомість почали палати від такого напруження. Мені здалось, що іще мить і я або вибухну або розревусь таким криком-плачем, що очі змиє сльозами а груди проламає серце. Потрібно просто зараз же зупинити цей потік думок і заспокоїтись! Не думати, не шукати слова, не планувати дії. Просто дійти до хлопчиків, а потім до Тані. Все інше потім. В мене буде час для думок, буде дуже багато часу для думок потім. Понад усе я хотів їх взяти зараз за руки і ЗАПАМ’ЯТАТИ ЦЕ НАЗАВЖДИ!!! Бо цього в мене більше ніколи не буде! Ось і настав той момент в житті у мене, коли це станеться в ОСТАННЄ! ...Так і не знайшовши спосіб вгамувати свої емоції, пекуча лава бризнула з моїх очей гарячими слізьми і я, рвонувши що є сили спробував добігти до будинку. Та не витримав і..................................
- А можна піти попрощатись зі своїми? - Я встиг вичавити з себе це запитання спокійно, але від змісту сказаної власними вустами фрази відразу ж після останнього слова відчув як занімів язик. Якби вона поставила якесь запитання - я б точно не зміг нічого сказати у відповідь.
- Ну і як ти це собі уявляєш? Ні. - заперечила вона немов втрачаючи терпіння. Вочевидь, цю частину своєї роботи вона не любить найбільше.
- Ну.., просто поцілую піду діточок та дружину. І все..., будь-ласка. - Вичавив я з себе, наче задихаючись. Її останнє слово “ні” таки видобуло з мого занімілого рота сили на цю фразу.
- Добре..., тільки недовго. Пару хвилин. Чекаю. - В її грудях знову, як 2 роки і 40 днів тому збилось дихання і вона знову не змогла мені відмовити. Хоч і відчувалось в словах, що вона переконана в недоцільності виконання такого мого прохання.
Занімілий, я кивнув головою і, потихеньку почалапав в бік будинку.
Я не поспішав. Немов повільним пересуванням і справді міг затягти час. Не знав як мені бути... Що мені робити зараз? Мене лихоманило від думок. В голові закипала така каша, що описати це просто нереально. За одну секунду в голові почало проноситись все життя. Чому я нічого не зробив для сім’ї за ці два роки? Адже в голові ж крутилось це? Чому не перестрахувався про всяк випадок? Як тепер будуть жити мої дітки? Чому не зекономив якихось коштів? За що ж вони тепер будуть жити? Боже, яке марнотратство - це наше життя. Що мені сказати зараз Тані? Вибач, мені потрібно йти, назавжди? А тут ще Леся... Ну і що Таня мені на це відповість - що я з глузду з’їхав?... Ні, це просто нереально. Вона мене просто не відпустить. Я не можу їй сказати правди. То як бути? Може просто обійняти, поцілувати і все? То вона ж через пару годин зіб’ється з ніг в пошуках мене... Витратить всі кошти, яких і так небагато, на пошуки... Власними діями відберу в них останнє з тих крихт, що я для них зробив. І Марчик напевно не поїде на збори. Він нікуди не поїде більше... І Олесик теж. Доки у Тані не з’явиться новий... тато моїх діточок... Так, стоп-стоп-СТОП! Не можна зриватися в паніку і істерику зараз! Бо інакше я в себе ж самого відберу найбільш цінне, що маю - поспілкуватись ще раз і відчути тепло... Як мені зробити так, щоб повідомити, але не прощатись? ...Боже, як я їх всіх люблю... Я не хочу їх залишати. Таня... Я не уявляю свого життя без неї. А її життя без мене. Ми разом вже 22 роки! Мені здається, що ми разом все моє свідоме життя. Напевно так воно і є... І навіть трохи несвідомого. Ми почали зустрічатись ще в школі. Яким я був нахабним легковажним дурнем тоді... Постійно все було мені не так. Постійні пошуки чогось іншого... А вона мене любила і оберігала. Весь час терпіла мене і мої коники. І як вона мене витримала? І хто мене взагалі міг витримати? Дивуюсь інколи як Бог звів нас і як він нас провів разом через все наше життя? Все дякуючи їй. Завжди залишалась зі мною. Навіть тоді, коли в серцях крикнула, що колись зробить мені так, як я зробив їй. І не зробила..., і, знаю, не могла зробити. Бо вона кохає мене, і завжди кохала. Бо вона мій янгол-охоронець, моя фортеця, мій друг, моя дружина, мама моїх синів. І я її нікому не віддам. Нізащо. Люди кажуть криза другого, сьомого, п’ятнадцятого року спільного життя... Деякі мої 30-ти річні друзі, як старці, говорять, що кохання після декількох років спільного життя стає просто співжиттям, співіснуванням, звичкою. Мені смішно з цього. Смішно як люди в 25-30 років з розумним виглядом говорять про те, що їх кохання вже давно позаду... Вони не живуть а доживають свого віку вже з 30-ти років... А я лише зараз почав писати їй щасливі вірші, саме щасливі а не ображені чи з претензією. Лише зараз щиро і з відкритою посмішкою почав називати її коханою, моєю пташкою, відправляти смс-ки... Дивно, а ще 10 років тому я вважав, що це забавки для дітей... В 27 вважав, навіть в 20 вважав а в 37 вже ні... Життя тільки починається, бо нарешті воно зі справжнім, стиглим коханням у серці! А кохання, це твоє уподобання, тільки витримане 20 років. Зріле, справжнє, доглянуте, викохане, вирощене, охайне, уважне, поважне, глибоке та загартоване бідами. Як хороше вино, з часом тільки стає кращим і якіснішим. І яким би палаючим гарячим палким і захоплюючим не було би кохання у тих, хто лише познайомився - воно не може бути таким як наше... - бо таким воно може стати лиш через 20 років. Ось так...
І це все? Я не знаю, що зараз їй сказати... Ступивши всього лиш пару кроків все це пронеслось в моїй голові. Я зупинився, як ніби то побачив якийсь дивний предмет на землі, хоч це був звичайнісінький камінчик. Підняв його і нібито пильно почав розглядати. Насправді думки піднімались пекучою лавою. Відчуття подій, які відбувались загострювались з кожною секундою. Я не мав плану. Я не знав що робитиму, коли зайду в будинок. Легше мабуть почати з діточок. Їм точно не буду нічого пояснювати...
Олесь... Як гарно ми назвали його... Мені надзвичайно подобається це ім’я. Смішно, а мала ж бути дівчинка. Навіть останній місяць Таніної вагітності цей хлопчик звався Яринкою. Такі смішні кривуляті в нього мізинчики, як в мене і в моєї мами... Зараз, може бігає по хаті і співає мою улюблену - “в мене сині оченята, сині-сині як у тата”. Він часто її співає.
Він ще зовсім маленький... Нема ще семи. Хто ж його виховає? Хоча й Марчику ж всього 11. Життя лише починається. Вони обоє гостро потребують моєї допомоги зараз в житті. Ким вони виростуть? Я не хочу зараз йти, це знову дуже зарано! Все в моєму житті чомусь відбувається зарано!.. Пограюсь з ними трішечки... Хоча скільки можна погратись за хвилинку? Як мало часу... Господи, як мало часу! Хоч би день... Але я б мабуть збожеволів від горя за день. Хоча я мабуть і за хвилинку зараз збожеволію... ЦЕ НЕМОЖЛИВО ВИТРИМАТИ! Картинки і думки вставали перед очима і в голові як мільйонне військо. Накочувались лавиною найгостріших і найболючіших переживань і відчуттів. Моє серце і свідомість почали палати від такого напруження. Мені здалось, що іще мить і я або вибухну або розревусь таким криком-плачем, що очі змиє сльозами а груди проламає серце. Потрібно просто зараз же зупинити цей потік думок і заспокоїтись! Не думати, не шукати слова, не планувати дії. Просто дійти до хлопчиків, а потім до Тані. Все інше потім. В мене буде час для думок, буде дуже багато часу для думок потім. Понад усе я хотів їх взяти зараз за руки і ЗАПАМ’ЯТАТИ ЦЕ НАЗАВЖДИ!!! Бо цього в мене більше ніколи не буде! Ось і настав той момент в житті у мене, коли це станеться в ОСТАННЄ! ...Так і не знайшовши спосіб вгамувати свої емоції, пекуча лава бризнула з моїх очей гарячими слізьми і я, рвонувши що є сили спробував добігти до будинку. Та не витримав і..................................
Проснувся.
Так, я справді проснувся. Все, від початку до самого кінця виявилось сном. Незвично довгим, дуже змістовним, винятково емоційним, але сном уві сні. Так вийшло, що в цей період свого життя, я дуже не висипався і моє виснажене тіло дуже хотіло спати і було зовсім не готове до підйому. Та біологічний годинник організму будь що намагався мене підняти в звичний час для підйому. Така в нього робота. І майже всі жахи мені сняться саме вранці і саме тоді, коли не виспався. Очевидно звідси і такий плаксивий настрій та досить пригнічений і дещо навіть приречений характер моїх думок і подій, що наснилися. І це є головним у всій цій розповіді. Бо зазвичай я маю все ж таки оптимістичніший і веселіший хід своїх думок.
Серце таки дійсно мало не вискакувало. Не в змозі більше лежати далі, спітнілий і з тремтячими руками, я встав і пішов на кухню. Всі збирались хто куди. Дітки в школу, Таня на роботу. Все було спокійно і гаразд. Я вмився, випив води і спробував розповісти їй сон. Та я був надто схвильваний для змістовної розповіді і толком не зміг нічого розповісти.
Серце таки дійсно мало не вискакувало. Не в змозі більше лежати далі, спітнілий і з тремтячими руками, я встав і пішов на кухню. Всі збирались хто куди. Дітки в школу, Таня на роботу. Все було спокійно і гаразд. Я вмився, випив води і спробував розповісти їй сон. Та я був надто схвильваний для змістовної розповіді і толком не зміг нічого розповісти.
Засновано на реальних фантазіях, видумках , думках, подіях і снах. Всі люди правдиві невидумані і всі емоції справжні та пережиті особисто мною як увісні так і наяву. І, сподіваюсь, переживатимуться мною ще дуже довго. :)
Щасти!
25.03.12
25.03.12
Немає коментарів:
Дописати коментар