10 секунд.
Хороший день, справжня зима, мороз -25. Автомобілів на дорозі небагато і я нормально, без заторів приїхав додому!
Ну, тобто майже приїхав... Залишилось ще 10 хвилин і я вдома! Клас! Бо часто поки постою трохи тут, трохи там в заторах, поки приїду, а дружина вже хлопчиків і спати вкладає. Таке воно життя…, ніби й допікають вони час від часу, ніби й втекти від них, буває хочеться інколи хоч ненадовго, відпочити… а поїду на роботу, хоч на день і шалений рідний магнетизм тягне до них з нездоланною силою. І чим далі від них віддаляєшся, тим дужчий і всепоглинаючий цей потяг.
Особливо незворотної і надзвичайно руйнівної сили ці процеси набувають тоді, коли я виїжджаю кудись у відрядження чи взагалі за кордон. Тоді я, як божевільний подумки промальовую прості банальні картинки нашої зустрічі. Прості картинки людського життя. Маєш доступ до них і можливість ними жити щодня - а не цінуєш… І лише коли ці прості, життєві речі стають недоступними – починаєш їх прагнути понад усе. Розумієш, що саме в них і прихована вся цінність і суть твого існування. Життєвий манускрипт. Думаєш, який же я все ж таки бовдур а не Тато..., і починаєш планувати якісь мандрівки кудись, походи чи ігри. А потім приходиш додому і знову ділиш все на два як мінімум… То втома, то зайнятість, то затори на дорозі, то настрій, то голод… То одне то інше – постійно щось не дає вдосталь відчути головного – спілкування, зв’язок, кохання. Буденність і рутинність нашого життя – найбільш віртуозний наш злодій. Скільки часу і приємних хвилин цупить він у нас? Натомість підсовуючи нам роздратованість, грубість, неуважність до рідних і близьких людей. І, власне, робить нас значно гіршими, ніж ми могли би бути насправді. Так, гіршими…, але тільки не сьогодні! Вже за 10 хвилин я буду з ними! Я не був зі своїми хлопчиками практично тиждень. Спочатку відрядження на пару днів, потім футбол, потім хлопчики залишились у бабусі і непомітно пройшов майже тиждень. Живемо разом а примудряються траплятися такі речі… Такий він сучасний світ і ритм його життя. Ми всі ніби запрограмовані і кожен з нас як заручник глобальної системи. Нібито ми й маємо вибір, і можемо відмовитись від правил її гри. Та тільки відразу ж злетиш на узбіччя життєвої стежки. У прірву.
А час іде… Старшенький, Марек, вже он який дорослий. В цьому році 11 буде. І щораз все менше й менше просить Татка почитати оповіданнячка на ніч, чи придумати якусь історію, чи просто посидіти з ними доки не заснули… Інколи розумію, що вже й напрошуюсь навіть на посиденьки! А ще рік тому так важко вдавалось втекти від цих традиційних запитань на ніч і просто лягти стомленим у своє ліжко швидше. Колись же все в житті відбувається в останнє і як правило, цього ніколи не очікуєш і до цього ніколи не готовий. Так як було з мамою… Я навіть не обернувся їй в слід, коли вона проваджала мене. Того разу, коли це було в останнє… Я ж молодий та крутий, куди там! …Як я шкодую про це, якби тільки хтось знав… Це ж так просто – обійняти, поцілувати і сказати теплі, люблячі слова перед тим як піти… Ми живемо так, як ніби все, що з нами відбувається - буде відбуватись вічно. А насправді, ми всього лише просто не знаємо коли саме, те що з нами відбувається – станеться в останнє. А таки ж станеться. Завжди і з усим. Рано чи пізно це станеться з абсолютно усіма нашими речами, які ми маємо і якими так нехтуємо повсякчас. Після Маминої смерті, жодного разу в житті, ні з ким з рідних я собі більше не дозволяю таких тупих вольностей - піти так, як тоді пішов від мами. Це ж треба, яка іронія долі, щоб саме з мамою так сталося в мене… Дуже жорстокий і практичний урок.
Меньшенький, Олесик, взагалі росте іншою, другою дитиною. Щоб з ним погратися, треба реально вклинюватися і відвойовувати свій час у хлопчиків. Як же мало, катастрофічно мало часу я проводжу саме з ним. Тепер я чітко розумію, чому старші люди ставлять інколи таке запитання - А ця дитина старша в сім'ї чи менша? Бо між цими дітьми шалена різниця. Вони абсолютно в різних умовах проводять своє дитинтво. Навіть якщо й випадає час – то, практично завжди на них двох а не на Олеся окремо. Це страшно думати, але він і я майже не маємо практики спілкування, щоб лише ми вдвох. Хоч якщо вдуматись,то й не дивно, адже просто щоб тільки удвох ми були дуже-дуже мало. Зазвичай ми всі разом. І лише зараз почали з’являтись такі собі вікна. Після того, як Марек став ходити на тренування. А тим часом, Олесику вже майже 7! І коли він виріс?... А Коли ріс Марчик, я вважав, що саме круте спілкування з дитиною – це від 2-х до 6-ти років. А я вже згаяв цей час.. і гаю його далі. Він ніби й не проти погратись зі мною, але Марек, безперечно, поза конкуренцією. Бо вони не граються – вони так живуть. Бо він взагалі заточений на гру та спілкування з Марчиком перш за все. І тільки потім вже хтось інший. І хоч би як вони не сварились удвох, зриваючи дах цими сварками мамі з татом - він навіть не може купити спокійно цукерку просто для себе. Завжди згадує про старшого брата і просить, щоб і йому купили. А як не вициганить для Марека окремо – то своїм поділиться. Наскільки менше дістається йому моєї уваги у порівнянні з Мареком його віку… Друга дитина… - так і має бути напевно... Але від того не менш шкода.
Ну, тобто майже приїхав... Залишилось ще 10 хвилин і я вдома! Клас! Бо часто поки постою трохи тут, трохи там в заторах, поки приїду, а дружина вже хлопчиків і спати вкладає. Таке воно життя…, ніби й допікають вони час від часу, ніби й втекти від них, буває хочеться інколи хоч ненадовго, відпочити… а поїду на роботу, хоч на день і шалений рідний магнетизм тягне до них з нездоланною силою. І чим далі від них віддаляєшся, тим дужчий і всепоглинаючий цей потяг.
Особливо незворотної і надзвичайно руйнівної сили ці процеси набувають тоді, коли я виїжджаю кудись у відрядження чи взагалі за кордон. Тоді я, як божевільний подумки промальовую прості банальні картинки нашої зустрічі. Прості картинки людського життя. Маєш доступ до них і можливість ними жити щодня - а не цінуєш… І лише коли ці прості, життєві речі стають недоступними – починаєш їх прагнути понад усе. Розумієш, що саме в них і прихована вся цінність і суть твого існування. Життєвий манускрипт. Думаєш, який же я все ж таки бовдур а не Тато..., і починаєш планувати якісь мандрівки кудись, походи чи ігри. А потім приходиш додому і знову ділиш все на два як мінімум… То втома, то зайнятість, то затори на дорозі, то настрій, то голод… То одне то інше – постійно щось не дає вдосталь відчути головного – спілкування, зв’язок, кохання. Буденність і рутинність нашого життя – найбільш віртуозний наш злодій. Скільки часу і приємних хвилин цупить він у нас? Натомість підсовуючи нам роздратованість, грубість, неуважність до рідних і близьких людей. І, власне, робить нас значно гіршими, ніж ми могли би бути насправді. Так, гіршими…, але тільки не сьогодні! Вже за 10 хвилин я буду з ними! Я не був зі своїми хлопчиками практично тиждень. Спочатку відрядження на пару днів, потім футбол, потім хлопчики залишились у бабусі і непомітно пройшов майже тиждень. Живемо разом а примудряються траплятися такі речі… Такий він сучасний світ і ритм його життя. Ми всі ніби запрограмовані і кожен з нас як заручник глобальної системи. Нібито ми й маємо вибір, і можемо відмовитись від правил її гри. Та тільки відразу ж злетиш на узбіччя життєвої стежки. У прірву.
А час іде… Старшенький, Марек, вже он який дорослий. В цьому році 11 буде. І щораз все менше й менше просить Татка почитати оповіданнячка на ніч, чи придумати якусь історію, чи просто посидіти з ними доки не заснули… Інколи розумію, що вже й напрошуюсь навіть на посиденьки! А ще рік тому так важко вдавалось втекти від цих традиційних запитань на ніч і просто лягти стомленим у своє ліжко швидше. Колись же все в житті відбувається в останнє і як правило, цього ніколи не очікуєш і до цього ніколи не готовий. Так як було з мамою… Я навіть не обернувся їй в слід, коли вона проваджала мене. Того разу, коли це було в останнє… Я ж молодий та крутий, куди там! …Як я шкодую про це, якби тільки хтось знав… Це ж так просто – обійняти, поцілувати і сказати теплі, люблячі слова перед тим як піти… Ми живемо так, як ніби все, що з нами відбувається - буде відбуватись вічно. А насправді, ми всього лише просто не знаємо коли саме, те що з нами відбувається – станеться в останнє. А таки ж станеться. Завжди і з усим. Рано чи пізно це станеться з абсолютно усіма нашими речами, які ми маємо і якими так нехтуємо повсякчас. Після Маминої смерті, жодного разу в житті, ні з ким з рідних я собі більше не дозволяю таких тупих вольностей - піти так, як тоді пішов від мами. Це ж треба, яка іронія долі, щоб саме з мамою так сталося в мене… Дуже жорстокий і практичний урок.
Меньшенький, Олесик, взагалі росте іншою, другою дитиною. Щоб з ним погратися, треба реально вклинюватися і відвойовувати свій час у хлопчиків. Як же мало, катастрофічно мало часу я проводжу саме з ним. Тепер я чітко розумію, чому старші люди ставлять інколи таке запитання - А ця дитина старша в сім'ї чи менша? Бо між цими дітьми шалена різниця. Вони абсолютно в різних умовах проводять своє дитинтво. Навіть якщо й випадає час – то, практично завжди на них двох а не на Олеся окремо. Це страшно думати, але він і я майже не маємо практики спілкування, щоб лише ми вдвох. Хоч якщо вдуматись,то й не дивно, адже просто щоб тільки удвох ми були дуже-дуже мало. Зазвичай ми всі разом. І лише зараз почали з’являтись такі собі вікна. Після того, як Марек став ходити на тренування. А тим часом, Олесику вже майже 7! І коли він виріс?... А Коли ріс Марчик, я вважав, що саме круте спілкування з дитиною – це від 2-х до 6-ти років. А я вже згаяв цей час.. і гаю його далі. Він ніби й не проти погратись зі мною, але Марек, безперечно, поза конкуренцією. Бо вони не граються – вони так живуть. Бо він взагалі заточений на гру та спілкування з Марчиком перш за все. І тільки потім вже хтось інший. І хоч би як вони не сварились удвох, зриваючи дах цими сварками мамі з татом - він навіть не може купити спокійно цукерку просто для себе. Завжди згадує про старшого брата і просить, щоб і йому купили. А як не вициганить для Марека окремо – то своїм поділиться. Наскільки менше дістається йому моєї уваги у порівнянні з Мареком його віку… Друга дитина… - так і має бути напевно... Але від того не менш шкода.
…Майже приїхав. Від кінця Борисполя до початку Рогозова рівно 10 кілометрів. Це хвилин 7 по дорозі, по селу хвилинки 3 і я на місці! 10 хвилин. …Дивна трохи ця дорога. Тато говорили, що її збудували німці під час окупації у війну. Ну тобто звичайно збудували наші, як завжди це в нас буває, просто німці керували. Я не перевіряв наскільки правдива ця інформація. Мені подобається ця історія. Подобається перш за все тим, що розказана вона Татом. Дуже любив, коли Тато мені щось розповідав, приділяв мені увагу. Хоч може це й неправда, та я не хочу руйнувати цей ймовірний міф. Не хочу руйнувати той наш з Татом світ, що існував і завжди існуватиме між нами. Тепер я, як сам вже Тато, розумію, що щира, точна і абсолютна правдивість розповіді має другорядне значення. Одна дитяча казка несе святу правду - є величезна різниця між фантазером і брехуном. Головне це зв’язок. Батька з сином, сина з батьком. А зв'язок, це любов. Ми маємо навчити своїх дітей любити. Любити батьків, дітей, рідну землю, її культуру та звичаї. Бо без цієї любові вони ніколи не стануть сильними, гордими, волелюбними і вільними духом людьми. Бо без любові вони не стануть справжніми Людьми.
Мені 37… Ніби й немало. Хоча з якого боку глянути. Принаймні для того, щоб говорити в такому віці про своїх батьків вже в минулому часі, та ще й відразу про обох – я вважаю зарано. Дуже зарано. Допускаю, що мій тесть в свої 60 вже готовий. Та він ще й досі з мамою. Це добре. Це дуже правильно. А я не готовий вже бути сам. Повністю сам. (Ну.., є ще брат, але я ледве навчився не думати зараз про це...) Я ще сам дитина місцями. Я не готовий до цього зараз а тим більше не готовий був тоді, коли це сталось. Втішає хоч те, що мені вистачило розуму осягти добре і вчасно перший урок… - з мамою. І з татом таких дитячих вольностей я собі вже не дозволяв. Щораз, коли я йому говорив бувай – я таки справді щиро говорив БУВАЙ. І на всяк випадок запам’ятовував всі слова, поцілунки та жести його. Щоб потім назавжди це лишити собі. Щоб більше в житті так ніколи не проколотись як з мамою. Та доля й до цього питання підійшла творчо. Мені не вдалося запам’ятати мій останній Татів поцілунок, бо… Тато помер в мене на руках. Йому стало погано і я нічого не зміг вдіяти. І навіть коли він, зрозумівши що вмирає, мені говорив – прощайся зі мною, синку – я цього не зробив. А він так випрошував прощання... Я не допускав думки, що от так, в мене на руках це може статись. Чому я цього не зробив? Краще б я потім привітався, коли ми з цим справились і картав себе за те, що передчасно, дурень, попрощався… Тепер я знаю, що попрощатись ВЧАСНО практично неможливо. Це може бути або передчасно або вже пізно і нікому непотрібно. Його серце і дихання зупинялось як в заповільненому кіно. А я лише безпомічно кричав йому щось. Потім, він немов довірливо повністю поклався на мої руки і заснув… Ці події будуть стояти в мене перед очима завжди…
Мені 37… Ніби й немало. Хоча з якого боку глянути. Принаймні для того, щоб говорити в такому віці про своїх батьків вже в минулому часі, та ще й відразу про обох – я вважаю зарано. Дуже зарано. Допускаю, що мій тесть в свої 60 вже готовий. Та він ще й досі з мамою. Це добре. Це дуже правильно. А я не готовий вже бути сам. Повністю сам. (Ну.., є ще брат, але я ледве навчився не думати зараз про це...) Я ще сам дитина місцями. Я не готовий до цього зараз а тим більше не готовий був тоді, коли це сталось. Втішає хоч те, що мені вистачило розуму осягти добре і вчасно перший урок… - з мамою. І з татом таких дитячих вольностей я собі вже не дозволяв. Щораз, коли я йому говорив бувай – я таки справді щиро говорив БУВАЙ. І на всяк випадок запам’ятовував всі слова, поцілунки та жести його. Щоб потім назавжди це лишити собі. Щоб більше в житті так ніколи не проколотись як з мамою. Та доля й до цього питання підійшла творчо. Мені не вдалося запам’ятати мій останній Татів поцілунок, бо… Тато помер в мене на руках. Йому стало погано і я нічого не зміг вдіяти. І навіть коли він, зрозумівши що вмирає, мені говорив – прощайся зі мною, синку – я цього не зробив. А він так випрошував прощання... Я не допускав думки, що от так, в мене на руках це може статись. Чому я цього не зробив? Краще б я потім привітався, коли ми з цим справились і картав себе за те, що передчасно, дурень, попрощався… Тепер я знаю, що попрощатись ВЧАСНО практично неможливо. Це може бути або передчасно або вже пізно і нікому непотрібно. Його серце і дихання зупинялось як в заповільненому кіно. А я лише безпомічно кричав йому щось. Потім, він немов довірливо повністю поклався на мої руки і заснув… Ці події будуть стояти в мене перед очима завжди…
…Але таки справді, щось особливе, навіть дещо містичне, в цій дорозі є. Щораз на ній, саме на цих 10-ти кілометрах я згадую про вічне, саме на цій дорозі мене відвідують подібні думки. Всі думки про вічне мають одну спільну рису – врешті, ти розумієш, що все мине. Хоч і більшість моїх таких роздумів, таки мають якийсь філософський присмак, та, лише на цьому клаптику неосяжних доріг вони мають такий особливий характер.
Окрім того, ця дорога ще й просто фізично така висока…, на славу зроблена! Кажуть основа вимощена з каменю. А обабіч неї рови. Колись, до створення дніпровських водосховищ і до прокопування тут зрошувальних каналів, ця місцевість була дуже болотиста. Ставок сидів на ставку. І трясовини були всюди. І назва села Рогозів - тому зайве підтвердження. Зробити таку дорогу - то таки по німецьки. При тому, що в розпалі йшла війна… Цікаво, що ще б встигли зробити тут німці якби попанували ще років з декілька хоч? Ну тобто накерували…, зробили б звісно ми. Так завжди було в нашій історії…, ну тобто завжди, це останні тисячу років. Після Володимира... Нами керували, висмоктуючи для своїх потреб всі соки з нас нашими ж руками, а потім, спустошивши край і ресурси, розповідали нам же, що вони всі ці блага створили для нас… А ми, такі невдячні, не любимо ні старшого брата, ні шляхетського, ні іновірського…
Так! Досить! Знову зараз цей ланцюжок думок закінчиться десь в Росії, чи Монголії чи в Канаді. Чи Києві зразка 2100-го року. І я буду намагатись згадати з чого все почалося і яка стежина мене сюди занесла. Завжди так… Сиджу в машині, щось завжди крутиться в голові. І інколи до смішного доходить, коли намагаюсь прослідкувати той ланцюжок – як я до цього додумався, з чого все зачепилось? Все ж таки з одного боку дуже добре, що мені на роботу їхати мінімум півтори-дві години. Як не крути кожного дня я маю три-чотири години спокійного зосередженого часу на власні думки, чи то прослуховування музики, чи аудіо книг… Без цього я б не зміг… І, мабуть дуже б змінився… Думаю, за декілька років розучився б навіть думати… А це ж в житті найголовніше. Бо якщо людина не думає – вона починає деградувати. Іншого не дано. Ти або розвиваєшся або всихаєш. Неможливо застигнути на місці і пробути так півжиття чи життя. Яка б прекрасна чи погана мить не була – вона мине. Що мене спонукало знову до цього ланцюжку? А! Дорога. Мабуть німці, знущаючись з місцевого люду вкопали, полишили чи загубили десь тут в ній якийсь руйнівник, войовничу жорстоку ауру свою… Німцям так легко завжди вдавалося руйнувати людські життя. В такий швидкий і розмашистий спосіб. Порівнятись з ними можуть в цьому хіба московити… Порівнятись і засунути за пояс. І ця дорога якась просочена німецьким фаталізмом, чи як його назвати…
Ось зараз вже буде місце ДТП і смерті Чорновола… Цікава, дуже цікава була людина. Вічна пам’ять вам, В’ячеславе Максимовичу! Часто телефоную додому Тані сказати, що буду вже зовсім скоро і, хоч буваю і далеко від цього місця але завжди кажу: Танюш, я вже біля Максимовича. Яке вже дерево виросло біля пам’ятника… Скільки часу минуло вже. Скільки грошей накопичили ті, хто його вбив? Все ж заради них… Навіть вистачило, щоб лисина назад волоссям заросла… Цікаво, стали вони щасливіше від того, що вбили його? Чи принесло це їм щастя? Цікаво, взагалі хоч трохи стає людям моторошно від таких власних вчинків? Сняться якісь страхіття хоч інколи? Хоча… чи могло бути інакше в сьогоднішній Україні? Чи могли ці діти катів, що мордували голодом людей вирости іншими? Вони ж з молоком своєї матері, ще навіть не навчившись говорити засвоїли, що в цьому житті «главне - рішать вопроси». Якщо ти «вопросов не рішаєш», то в цьому житті ти ніхто. І будеш невдахою. І на тобі й твоїх дітях будуть перевіряти китайські вакцини, всі існуючі емульгатори, консерванти, трансгени, що заборонені в Європі навіть для тварин і сміливо використовуються на нас, та інше ГоМнО. Що би було, якби Максимовича все ж не вбили? Якою би була тоді Україна? Так хочеться сказати – який же був у нас шанс… Яка була нагода, Україна могла б стати зовсім іншою, могла би нарешті піднятись з колін. Напевно, як поляки жили б вже давно в Євросоюзі і були б мало-мальськи вільними і, хоч дещо забезпеченими людьми. І, як мінімум, московські попи не кричали би тут про те, що вони всіх українців, що залишились піддадуть анафемі. А патріотам не підкидали би СБУшники вибухівки в кишені, звинувачуючи їх у підготовці терактів, і потім тримаючи за гратами роками під слідством. Важко повірити - але це сьогодення... А потім згадуєш Хмельницького, Гонту, Виговського, Мазепу, Грушевського… Весь час якесь “якби” плететься слідом... І, врешті, коли просто згадуєш Ющенка – то згадувати більше нічого не хочеться. Але ж скільки віри було в 2004-му? І що? Скільки шансів ми змарнували? Скільки шансів нам потрібно ще? Знаєте, одна людина не в змозі вирішити те, що повинен вирішувати весь люд. А що може вирішити люд, якщо він не здатен навіть скласти список першочергових для вирішення питань, бо… ніяк не визначиться, якою ж мовою цей список почати писати. Бідні поліглоти… Горе від розуму. Раніше наші діди хоч з ворогами справжніми боролись. І ворогами не дитячими. І перемогти це тотальне нашестя звідусіль могли лише... піснею. Бо, часто, на жаль, непереможеним залишався лише дух. Тому ми і найспівочіша нація у світі. Духовна нація. А зараз, найголовніший наш ворог - ми самі. Бо зрадники не серед нас - МИ - це і є суцільна всепоглинаюча зрада. Вже й облишили нас усі - а ми самі потужно і методично перетворюємо себе на хлам, 2-й сорт, низькопробний безкоштовний придаток імперії. Інерційний подарунок "совку". Його вже й нема давно, а плідна праця його лавиною несеться по світу далі. І не видно цьому кінця й краю. Навіть якби Максимович був – то нікуди від цього б це все не зникло. Не зникли всі ці бюрократи, які наприклад умудряються вже більше двох років переоформляти на мене власність, що переписали Тато на мене. Не стомлююсь дивуватись. Тато навіть заповіт написали, брат написав письмове повідомлення про те, що жодних претензій до власності і тексту заповіту немає. І все одно з мене намагаються витягти божевільні суми за це переоформлення. Так, бюрократи б не зникли... Хоча прикрутити хвоста їм би можна було б "зверху". Адже вони так покірно і принизливо виконують все, що звідти скажуть... Чого варті лише рамки зі світлиною президента в кожнім кабінеті? Та хто прикрутить? Адже, "зверху" і сидять саме ті, хто генерує ідеї, які потім ці бюрократи, аж спотикаючись від бажання вислужитись перед господарем, чітко виконують. А щоб долізти до того "верху", як це намагався зробити Максимович, треба мати неабиякий винятковий... цинізм, наглість і зухвальство! Такій людину, як Максимович, і з такими методами як у нього, дорога туди була закрита. Занадто різні і неспівставні методи використовувались. А ми сліпі. Не здатні розгледіти. Бо розучились аналізувати. Скільки думаю про це все – приходжу до одного висновку – дива трапляються, але не з Україною, на жаль. Не може раптово стати Україна процвітаючою і українською доки в ній живуть діти «совка». Та й чи стане вона українською хоч колись, років через 50 чи 100 теж велике питання і сумніви… А, по правді кажучи, навіть невтішна впевненість. Адже діти "совка" народжують і виховують своїх дітей. Коло замкнуте. Нас важко було перекусити, але перекусивши, схоже цю лавину зупинити зараз вже навіть нікому і, найприкріше нідлякого. А якщо хтось і знайдеться - ці безпринципні та безбожні тварюки-перевертні його вб'ють. А якщо не вбили, як от з Ющенком - значить свій. Це як вірна прикмета.
Окрім того, ця дорога ще й просто фізично така висока…, на славу зроблена! Кажуть основа вимощена з каменю. А обабіч неї рови. Колись, до створення дніпровських водосховищ і до прокопування тут зрошувальних каналів, ця місцевість була дуже болотиста. Ставок сидів на ставку. І трясовини були всюди. І назва села Рогозів - тому зайве підтвердження. Зробити таку дорогу - то таки по німецьки. При тому, що в розпалі йшла війна… Цікаво, що ще б встигли зробити тут німці якби попанували ще років з декілька хоч? Ну тобто накерували…, зробили б звісно ми. Так завжди було в нашій історії…, ну тобто завжди, це останні тисячу років. Після Володимира... Нами керували, висмоктуючи для своїх потреб всі соки з нас нашими ж руками, а потім, спустошивши край і ресурси, розповідали нам же, що вони всі ці блага створили для нас… А ми, такі невдячні, не любимо ні старшого брата, ні шляхетського, ні іновірського…
Так! Досить! Знову зараз цей ланцюжок думок закінчиться десь в Росії, чи Монголії чи в Канаді. Чи Києві зразка 2100-го року. І я буду намагатись згадати з чого все почалося і яка стежина мене сюди занесла. Завжди так… Сиджу в машині, щось завжди крутиться в голові. І інколи до смішного доходить, коли намагаюсь прослідкувати той ланцюжок – як я до цього додумався, з чого все зачепилось? Все ж таки з одного боку дуже добре, що мені на роботу їхати мінімум півтори-дві години. Як не крути кожного дня я маю три-чотири години спокійного зосередженого часу на власні думки, чи то прослуховування музики, чи аудіо книг… Без цього я б не зміг… І, мабуть дуже б змінився… Думаю, за декілька років розучився б навіть думати… А це ж в житті найголовніше. Бо якщо людина не думає – вона починає деградувати. Іншого не дано. Ти або розвиваєшся або всихаєш. Неможливо застигнути на місці і пробути так півжиття чи життя. Яка б прекрасна чи погана мить не була – вона мине. Що мене спонукало знову до цього ланцюжку? А! Дорога. Мабуть німці, знущаючись з місцевого люду вкопали, полишили чи загубили десь тут в ній якийсь руйнівник, войовничу жорстоку ауру свою… Німцям так легко завжди вдавалося руйнувати людські життя. В такий швидкий і розмашистий спосіб. Порівнятись з ними можуть в цьому хіба московити… Порівнятись і засунути за пояс. І ця дорога якась просочена німецьким фаталізмом, чи як його назвати…
Ось зараз вже буде місце ДТП і смерті Чорновола… Цікава, дуже цікава була людина. Вічна пам’ять вам, В’ячеславе Максимовичу! Часто телефоную додому Тані сказати, що буду вже зовсім скоро і, хоч буваю і далеко від цього місця але завжди кажу: Танюш, я вже біля Максимовича. Яке вже дерево виросло біля пам’ятника… Скільки часу минуло вже. Скільки грошей накопичили ті, хто його вбив? Все ж заради них… Навіть вистачило, щоб лисина назад волоссям заросла… Цікаво, стали вони щасливіше від того, що вбили його? Чи принесло це їм щастя? Цікаво, взагалі хоч трохи стає людям моторошно від таких власних вчинків? Сняться якісь страхіття хоч інколи? Хоча… чи могло бути інакше в сьогоднішній Україні? Чи могли ці діти катів, що мордували голодом людей вирости іншими? Вони ж з молоком своєї матері, ще навіть не навчившись говорити засвоїли, що в цьому житті «главне - рішать вопроси». Якщо ти «вопросов не рішаєш», то в цьому житті ти ніхто. І будеш невдахою. І на тобі й твоїх дітях будуть перевіряти китайські вакцини, всі існуючі емульгатори, консерванти, трансгени, що заборонені в Європі навіть для тварин і сміливо використовуються на нас, та інше ГоМнО. Що би було, якби Максимовича все ж не вбили? Якою би була тоді Україна? Так хочеться сказати – який же був у нас шанс… Яка була нагода, Україна могла б стати зовсім іншою, могла би нарешті піднятись з колін. Напевно, як поляки жили б вже давно в Євросоюзі і були б мало-мальськи вільними і, хоч дещо забезпеченими людьми. І, як мінімум, московські попи не кричали би тут про те, що вони всіх українців, що залишились піддадуть анафемі. А патріотам не підкидали би СБУшники вибухівки в кишені, звинувачуючи їх у підготовці терактів, і потім тримаючи за гратами роками під слідством. Важко повірити - але це сьогодення... А потім згадуєш Хмельницького, Гонту, Виговського, Мазепу, Грушевського… Весь час якесь “якби” плететься слідом... І, врешті, коли просто згадуєш Ющенка – то згадувати більше нічого не хочеться. Але ж скільки віри було в 2004-му? І що? Скільки шансів ми змарнували? Скільки шансів нам потрібно ще? Знаєте, одна людина не в змозі вирішити те, що повинен вирішувати весь люд. А що може вирішити люд, якщо він не здатен навіть скласти список першочергових для вирішення питань, бо… ніяк не визначиться, якою ж мовою цей список почати писати. Бідні поліглоти… Горе від розуму. Раніше наші діди хоч з ворогами справжніми боролись. І ворогами не дитячими. І перемогти це тотальне нашестя звідусіль могли лише... піснею. Бо, часто, на жаль, непереможеним залишався лише дух. Тому ми і найспівочіша нація у світі. Духовна нація. А зараз, найголовніший наш ворог - ми самі. Бо зрадники не серед нас - МИ - це і є суцільна всепоглинаюча зрада. Вже й облишили нас усі - а ми самі потужно і методично перетворюємо себе на хлам, 2-й сорт, низькопробний безкоштовний придаток імперії. Інерційний подарунок "совку". Його вже й нема давно, а плідна праця його лавиною несеться по світу далі. І не видно цьому кінця й краю. Навіть якби Максимович був – то нікуди від цього б це все не зникло. Не зникли всі ці бюрократи, які наприклад умудряються вже більше двох років переоформляти на мене власність, що переписали Тато на мене. Не стомлююсь дивуватись. Тато навіть заповіт написали, брат написав письмове повідомлення про те, що жодних претензій до власності і тексту заповіту немає. І все одно з мене намагаються витягти божевільні суми за це переоформлення. Так, бюрократи б не зникли... Хоча прикрутити хвоста їм би можна було б "зверху". Адже вони так покірно і принизливо виконують все, що звідти скажуть... Чого варті лише рамки зі світлиною президента в кожнім кабінеті? Та хто прикрутить? Адже, "зверху" і сидять саме ті, хто генерує ідеї, які потім ці бюрократи, аж спотикаючись від бажання вислужитись перед господарем, чітко виконують. А щоб долізти до того "верху", як це намагався зробити Максимович, треба мати неабиякий винятковий... цинізм, наглість і зухвальство! Такій людину, як Максимович, і з такими методами як у нього, дорога туди була закрита. Занадто різні і неспівставні методи використовувались. А ми сліпі. Не здатні розгледіти. Бо розучились аналізувати. Скільки думаю про це все – приходжу до одного висновку – дива трапляються, але не з Україною, на жаль. Не може раптово стати Україна процвітаючою і українською доки в ній живуть діти «совка». Та й чи стане вона українською хоч колись, років через 50 чи 100 теж велике питання і сумніви… А, по правді кажучи, навіть невтішна впевненість. Адже діти "совка" народжують і виховують своїх дітей. Коло замкнуте. Нас важко було перекусити, але перекусивши, схоже цю лавину зупинити зараз вже навіть нікому і, найприкріше нідлякого. А якщо хтось і знайдеться - ці безпринципні та безбожні тварюки-перевертні його вб'ють. А якщо не вбили, як от з Ющенком - значить свій. Це як вірна прикмета.
Хороша дорога… Стара і рівна. У німців, окрім мистецтва вбивати є ще одна чеснота, якою цього разу вже не можуть похизуватися московити – вони вміють господарювати. Методи – то інший бік медалі, я про результати зараз говорив. Як щось зробили – то зробили справді добре. Всі ці наші українські нові однобічні а-ля автобани не виходять зі стану тотального ремонту. Сьогоднішній потік фур зминає ці дороги сміючись за одне літо. Ця ж дорога стоїть як скеля. Вона не просідає, не підмивається, не виламується і дошкуляє своєю якістю місцевим чиновникам. Всі райони як райони – відмивають купу грошей щорічно на ремонті доріг, а ця зараза хоч би тріснула де, чи що? На моцику по ній їхати просто пісня… Але чого ж вона все ж таки така фатальна, що ж за аура тут в ній? Максимовича минув. Ось під’їжджаю до взагалі якогось такого, м’яко кажучи, неприємного місця… Завжди якось трохи некомфортно тут себе почуваю… Часто згадую, що в мене подушка світиться - і коли я її вже зремонтую? І пасок безпеки, може все ж таки накинути? Ця лінь - вона руйнує мізки. Ну що складного просто пристебнути пасок безпеки, тим більше на таку далеку дорогу? Для цього ж не треба кудись йти, чи щось робити? Просто двох секундний рух рукою - нічого ж складного. Скільки в цьому місці було аварій? Пам’ятник на пам’ятнику… Всі кудись їдуть, хтось напружений, хтось розслаблений, хтось в доброму гуморі, хтось не дуже. А час від часу, пані Смерть когось обирає на цій дорозі. І чомусь саме в цьому місці.
Ось вже зараз буде пам’ятник Андрію Саніну. Таких патріотів, як він, ще пошукати треба. Байкер, вільна душа. Говорив мало – за нього говорили його справи і вчинки… Чому такі люди йдуть до Бога, зазвичай, швидше інших? Яка потреба у Бога в таких людях? Ну хай би зробили світ кращим і потім вже забирай… Це що, якась пастка для патріотів тут, чи що? Ворожа засідка, що пройшла крізь часи і застрягла в просторі?
Ось, за кілька десятків метрів пам’ятник Таніному однокласнику… Жахлива смерть – лоб в лоб. Хоча, жахлива, мабуть для нас, а для нього легка. Їхав собі чоловік, а у фури, що рухалась назустріч просто лопнуло колесо… Не доїхав додому пару кілометрів… Він мабуть не встиг і болю відчути… Якщо спробувати зрозуміти логіку згаданої пані, то він, напевно, теж був патріотом?
А хто я? Чи повинно мені бути страшно тут їздити? Ха-ха. Такі високопарні слова… А що я зробив для України, що мені повинно бути страшно, окрім того, що ляпати язиком? Поставив вдома щоглу і повісив на неї прапор. Завжди і всюди з людьми, що живуть в Україні спілкуюсь українською. Виховую діточок в українському дусі. Хоч це й дуже важко, але намагаюсь, доки вони ще малі, наскільки можу оберігати їх від надмірного впливу чужих культур. Адже спочатку треба, поки немає дорослої свідомості і свого впевненого “я” вростись корінням у своє. Ідентифікуватись. Як комп’ютер в мережі. Визначити свій статус. Відчути грунт під ногами. Не бути бур’яном, перекоти-поле. Куди повіє (цікаво, яке походження у слова повія?) – туди й приб’є. Щоб мали стержень і не зраджували своїм і собі. Не бігали навшпиньки і не стелились під чужинців. Їм ніколи не бути росіянами. Це просто неможливо фізично. Вони можуть бути або вільними Українцями, або зколонізованими малоросами. Ну і що, говорити рідною і жити рідним – це якась особлива чеснота? Предмет гордості? Так чинить будь-яка середньо-статистична людина будь-якої здорової нації. Різниця між ними і мною в моєму випадку лише одна – я роблю це свідомо і робити це, як не смішно це звучить – в Україні досить важко. Бо ж несвідомо, як наприклад сусіди поляки чи турки, чи росіяни, це робити в Україні взагалі неможливо. Нема для цього умов. Весь український медіапростір не є українським. Є лише кволі недолугі рідкісні спроби, що часто нагадують швидше стьоб над українським ніж справді українське. Та й ті отримують шалений опір. Тому, якщо просто, не опираючись пустити себе за течією – неодмінно приб’є до московських берегів. Чи тебе, чи вже твоїх дітей. Як прибило вже і прибиває далі сотні моїх знайомих. Яке на горе влучне слово “прибило” в даному разі. Як не розумій - по змісту підходить. Читав недавно - за роки незалежності зрусифікувалось близько мільйона українців. Це російськомовні діти україномовних батьків. Не ті, що переходять на російську повсякчас (такі, очевидно майже всі), але вдома все ще трохи говорять українською, а ті, що вже нею живуть повністю, від “а” до “я”. І це офіційна статистика. Реальна десь під 3 мільйони. Бо навіть багато з тих, хто і не пам'ятає коли востаннє говорив українською - в соц. опитуваннях називають рідною українську. Та вже діти цих дітей говорять, що “русский язык - наш родной, мы всегда на нем говорили. И мы и наши предки. Так сложилось исторически. И мы требуем русский государственным.” Чекістам про такі результати було тільки мріяти. За кожну душу ще 100 років тому вони відчайдушно боролись зі зброєю в руках. Залякували, підкупали, обманювали. А ми зараз самі, з власної доброї волі стукаємо їм у, вже байдужу до нас, спину. Вони втратили до нас інтерес із-за власних великих проблем, бо від імперії, що виживала лише дякуючи омані і терору, лишилась лише булька, піна. Не вірите? Переконайтесь самі - поїдьте не в Москву чи Пітер, а в будь-яке інше місце, наприклад Самару. Так, саме місце - бо не підіймається рука написати місто. А ми просимось до їхньої хати... Застрягла нам в горлі брежнєвська ковбаса... Але мить, якою б не була вона для вас солодкою - мине. І ця дешево-ковбасна теж вже минула. І в Самарі нема Брежнєва також, як і кругом. Де ж наша гордість, де волелюбний козацький дух, чому нам не соромно? Нас намагались весь час зламати і не виходило. Виявляється нам треба було кинути ковбаски, погладити і попросити Кіркорова поспівати..., щоб зламати. От зараз в Росію, і вочевидь скоро вже й до нас, бо ми ж мавпуємо кожен російський рух як тіньовий клон, валить купа узбеків та інших. Цікаво, діти цих узбеків теж будуть вимагати державною узбецьку? Вони ж точно таке ж мають право сказати: Узбецька їх рідна, вони завжди нею говорили і живуть вони тут скільки себе пам’ятають. Від самого народження. Так склалось історично, і ми вимагаємо узбецьку державною. Смішно? А в чому різниця? А різниці нема. І потім ми всі, українці, (чи як нас треба буде вже називати за нових обставин?) будемо переходити на узбецьку? А далі на китайську? Знаєте, це не толерантність - це блядство. А фраза "так склалось історично" не є переконливим доказом того, що так на цій землі має бути. 10000 років було по одному, а зараз має стати раптом по іншому? А якщо поїхати наприклад у Фінляндію, і запитати щось у місцевого фіна шведською (вони її знають так, як ми російську), то вам можуть і не дати відповіді на ваше запитання. І не тому, що не знають відповіді, чи не ввічливі, а тому що думають - ви недостойний фін. І лише якщо ви почнете запитання з фрази - вибачте, я не місцевий і не знаю суомі, знаю лише шведську, підкажіть будь-ласка... - тоді вам щиро і чемно нададуть відповідь шведською. Але то все лірика. І, на превеликий жаль, нас вона ніяким боком не стосується. Так що повернемось додому, в наші реалії. Тож, опиратись тотальній русифікації і залишатись українцем – ось і всі мої чесноти. Якщо не брати до уваги те, що це справді досить рідкісне явище для сьогоднішньої України, а просто споглянути на це із здорової точки зору – то хіба можна сказати, що це справді є чеснотою? Хм… Ні, напевно. Але для України на жаль, схоже, що так.
Ось вже зараз буде пам’ятник Андрію Саніну. Таких патріотів, як він, ще пошукати треба. Байкер, вільна душа. Говорив мало – за нього говорили його справи і вчинки… Чому такі люди йдуть до Бога, зазвичай, швидше інших? Яка потреба у Бога в таких людях? Ну хай би зробили світ кращим і потім вже забирай… Це що, якась пастка для патріотів тут, чи що? Ворожа засідка, що пройшла крізь часи і застрягла в просторі?
Ось, за кілька десятків метрів пам’ятник Таніному однокласнику… Жахлива смерть – лоб в лоб. Хоча, жахлива, мабуть для нас, а для нього легка. Їхав собі чоловік, а у фури, що рухалась назустріч просто лопнуло колесо… Не доїхав додому пару кілометрів… Він мабуть не встиг і болю відчути… Якщо спробувати зрозуміти логіку згаданої пані, то він, напевно, теж був патріотом?
А хто я? Чи повинно мені бути страшно тут їздити? Ха-ха. Такі високопарні слова… А що я зробив для України, що мені повинно бути страшно, окрім того, що ляпати язиком? Поставив вдома щоглу і повісив на неї прапор. Завжди і всюди з людьми, що живуть в Україні спілкуюсь українською. Виховую діточок в українському дусі. Хоч це й дуже важко, але намагаюсь, доки вони ще малі, наскільки можу оберігати їх від надмірного впливу чужих культур. Адже спочатку треба, поки немає дорослої свідомості і свого впевненого “я” вростись корінням у своє. Ідентифікуватись. Як комп’ютер в мережі. Визначити свій статус. Відчути грунт під ногами. Не бути бур’яном, перекоти-поле. Куди повіє (цікаво, яке походження у слова повія?) – туди й приб’є. Щоб мали стержень і не зраджували своїм і собі. Не бігали навшпиньки і не стелились під чужинців. Їм ніколи не бути росіянами. Це просто неможливо фізично. Вони можуть бути або вільними Українцями, або зколонізованими малоросами. Ну і що, говорити рідною і жити рідним – це якась особлива чеснота? Предмет гордості? Так чинить будь-яка середньо-статистична людина будь-якої здорової нації. Різниця між ними і мною в моєму випадку лише одна – я роблю це свідомо і робити це, як не смішно це звучить – в Україні досить важко. Бо ж несвідомо, як наприклад сусіди поляки чи турки, чи росіяни, це робити в Україні взагалі неможливо. Нема для цього умов. Весь український медіапростір не є українським. Є лише кволі недолугі рідкісні спроби, що часто нагадують швидше стьоб над українським ніж справді українське. Та й ті отримують шалений опір. Тому, якщо просто, не опираючись пустити себе за течією – неодмінно приб’є до московських берегів. Чи тебе, чи вже твоїх дітей. Як прибило вже і прибиває далі сотні моїх знайомих. Яке на горе влучне слово “прибило” в даному разі. Як не розумій - по змісту підходить. Читав недавно - за роки незалежності зрусифікувалось близько мільйона українців. Це російськомовні діти україномовних батьків. Не ті, що переходять на російську повсякчас (такі, очевидно майже всі), але вдома все ще трохи говорять українською, а ті, що вже нею живуть повністю, від “а” до “я”. І це офіційна статистика. Реальна десь під 3 мільйони. Бо навіть багато з тих, хто і не пам'ятає коли востаннє говорив українською - в соц. опитуваннях називають рідною українську. Та вже діти цих дітей говорять, що “русский язык - наш родной, мы всегда на нем говорили. И мы и наши предки. Так сложилось исторически. И мы требуем русский государственным.” Чекістам про такі результати було тільки мріяти. За кожну душу ще 100 років тому вони відчайдушно боролись зі зброєю в руках. Залякували, підкупали, обманювали. А ми зараз самі, з власної доброї волі стукаємо їм у, вже байдужу до нас, спину. Вони втратили до нас інтерес із-за власних великих проблем, бо від імперії, що виживала лише дякуючи омані і терору, лишилась лише булька, піна. Не вірите? Переконайтесь самі - поїдьте не в Москву чи Пітер, а в будь-яке інше місце, наприклад Самару. Так, саме місце - бо не підіймається рука написати місто. А ми просимось до їхньої хати... Застрягла нам в горлі брежнєвська ковбаса... Але мить, якою б не була вона для вас солодкою - мине. І ця дешево-ковбасна теж вже минула. І в Самарі нема Брежнєва також, як і кругом. Де ж наша гордість, де волелюбний козацький дух, чому нам не соромно? Нас намагались весь час зламати і не виходило. Виявляється нам треба було кинути ковбаски, погладити і попросити Кіркорова поспівати..., щоб зламати. От зараз в Росію, і вочевидь скоро вже й до нас, бо ми ж мавпуємо кожен російський рух як тіньовий клон, валить купа узбеків та інших. Цікаво, діти цих узбеків теж будуть вимагати державною узбецьку? Вони ж точно таке ж мають право сказати: Узбецька їх рідна, вони завжди нею говорили і живуть вони тут скільки себе пам’ятають. Від самого народження. Так склалось історично, і ми вимагаємо узбецьку державною. Смішно? А в чому різниця? А різниці нема. І потім ми всі, українці, (чи як нас треба буде вже називати за нових обставин?) будемо переходити на узбецьку? А далі на китайську? Знаєте, це не толерантність - це блядство. А фраза "так склалось історично" не є переконливим доказом того, що так на цій землі має бути. 10000 років було по одному, а зараз має стати раптом по іншому? А якщо поїхати наприклад у Фінляндію, і запитати щось у місцевого фіна шведською (вони її знають так, як ми російську), то вам можуть і не дати відповіді на ваше запитання. І не тому, що не знають відповіді, чи не ввічливі, а тому що думають - ви недостойний фін. І лише якщо ви почнете запитання з фрази - вибачте, я не місцевий і не знаю суомі, знаю лише шведську, підкажіть будь-ласка... - тоді вам щиро і чемно нададуть відповідь шведською. Але то все лірика. І, на превеликий жаль, нас вона ніяким боком не стосується. Так що повернемось додому, в наші реалії. Тож, опиратись тотальній русифікації і залишатись українцем – ось і всі мої чесноти. Якщо не брати до уваги те, що це справді досить рідкісне явище для сьогоднішньої України, а просто споглянути на це із здорової точки зору – то хіба можна сказати, що це справді є чеснотою? Хм… Ні, напевно. Але для України на жаль, схоже, що так.
Фура, що їде назустріч засліплює мені очі… Осточортіло це невідрегульоване світло колег по асфальтованій стежині. Вочевидь, самому ж неприємно, коли хтось так засліплює. Чи він може й справді їде з дальнім? Потрібно перевірити – моргну на пару секунд, хоча сенс?... Поки я вагався, ми вже майже порівнялись…
Та в той момент, коли я залишив на кермі лише великий палець, і долонею потягся до перемикача і думав - моргати чи ні, кермо, ніби чомусь смикнулось, як ніби ліве переднє колесо на щось наїхало. І наступної миті я з шаленого розгону…. Стрибнув у хмари! Так дивовижно високо і з такою надзвичайною легкістю, що аж перехопило дух! Як я не намагався боротися з гравітацією, та в польоті моє тіло стало розвертати спиною вперед і я продовжував і продовжував злітати вгору. Вже б і падати почати, ох і ляпнусь я зараз… Але влетівши в сиві густі хмарки я м’якесенько, дуже плавно приземлився… на дивовижно зручне крісло з хмаринок і зупинився. Воно було надзвичайно ніжне і зручне, і приємно огортало кожну клітинку мого тіла. Я навіть відчував цей дотих в себе під пахвами. Склалось враження, що це крісло створене для мене, під мій розмір і габарити… Це не метафора. Кажу ж – реально створене саме для мене. Здалось, що я важу не 110 а 10кг. Яке там! 10 грам максимум. Кажуть стільки важить душа…
Так! Стривай! Що це за маячня? Яке крісло в хмарках? Який політ? З якого дива? Чому я не падаю? Стоп! Чому я взагалі маю падати, якщо я навіть не повинен був летіти? Я їду додому, і за декілька хвилин маю побачити свою сім'ю! Я заснув чи що? Точно… Я сплю вдома і все це мені сниться!... Так напевно і є. А що ж іще? Дивний сон… Цікавий. Мені таких ще не снилось. Хоч би не розбудив мене ніхто – хочу додивитись. Чи може я заснув за кермом? Ой-йо… Треба проснутись негайно! І тільки но я набрав повітря для того, щоб крикнути на всі легені собі – вставай, як раптом…
- Привіт, Сашко! – почув я ніжний, чарівно красивий спокійний жіночий голос. Цей голос йшов ніби звідусіль. Я не міг визначити місце, звідки він лунав.
- Привіт! – автоматично відгукнувся я. - Ти хто? – хотів я запитати, але чомусь згадавши Шоу Довгоносиків, перефразував запитання на більш ввічливе - Ми знайомі?
- Я знаю всіх – впевнено і з ледь вловимою ноткою грайливості продовжив жіночий голос.
- Оце так "манічка" - подумав я, і у відповідь знову якомога ввічливіше поставив досить пряме запитання – Ви що, Бог, щоб знати всіх?
- Майже. – була відповідь.
- Ого, це не "манічка", це діагноз. Я знаю лише одну людину, яка називала себе майже Богом, але вона зараз в Канаді і це чоловік. - Ясно. - відповів я. Хоча що мені було ясно, я б навіть сам не зміг сказати.
І тут, ліворуч від себе, кроках в 5-ти, я побачив дивовижно красиву жінку. В гарному довгому білому блискучому шовковому платті. Риси її обличчя були незворушно спокійними і вона вся була пронизана добротою. Просто світилась нею. Розумію, такого побачити неможливо – але якимось чином я це бачив, і був упевнений, що це, що я бачу і є сама доброта. Чому я не бачив цю жінку за мить до цього? Вона впевнено, плавно і легко крокувала по хмаринках. Мені кортіло перевірити, чи зможу я так само як вона стати на хмари? З якогось дива я був упевнений, що зможу стати й піти! Але я боявся поворухнутись, щоб не здулось моє супер-крісло і я не звалився вниз. І хоч я почував себе дещо ніяково, розмовляючи сидячи перед такою чарівною красунею, та острах висоти не залишав мені вибору.
- Який дивовижно гарний сон мені сниться – спробував я заповнити паузу. Бо вже якась занадто дивна і тупикова виходила розмова.
- Це не сон, Саш. Це найбільш реальна реальність, яку взагалі здатна осягнути людська душа. – так само трішечки грайливо як і раніше, ніби для мого заспокоєння, відповіла вона.
- О, так, звичайно – продовжив я з іронією. - Це ж така буденна дрібничка – гуляти собі по хмарках. Я це роблю кожного ранку, до чаю. – Пожартував я.
- Це також і не жарт, друже. - Відповіла жінка, ледь вловимо сипнувши на свої слова більшої серйозності.
- То що ж це? - Запитав я з зацікавленою зосередженістю. Серед тисячі запитань до неї – це, об'єктивно, вирвалось першим.
- Це…, ти не зрозумів? Ти потрапив у ДТП…
- Я? Яке? Коли? – відмовляючись це розуміти перебив-перепитав я, як нібито погано її розчув.
- Так, Саш, ти. Щойно. – Коротко резюмувала вона.
- Але ж я їхав собі додому… Ну, тобто ні, я хотів сказати, що сплю і просто бачу напрочуд змістовний і оригінальний сон. Про аварію в ньому нічого не йдеться…
- Ти щойно зіткнувся з фурою. Пам'ятаєш в тебе сіпнулось кермо? Ти лівим колесом в'їхав у снігову брилу, що відпала з попередньої машини і, оскільки ти його міцно не тримав – колеса крутнуло вліво.
- Так…, щось ніби було таке, сіпнулось кермо. Звідки ви знаєте про це? Я здається нікому не розповідав…
- Ти всього лиш півметра виїхав на зустрічну смугу, по якій їхала фура… Цього було досить. Вона рухалась зі швидкістю 100км/год, а ти 120. Ти влетів у фуру із сумарною швидкістю в 220 км на годину. Ти важив півтори тони а вона 20… Вона навіть швидкість майже не втратила при зіткненні. І ще навіть за півсекунди до ДТП ти не підозрював, що таке може статись. То як ти думаєш? Чи міг ти щось побачити і відчути? – Ти одразу, експресом потрапив до мене. Без болю і навіть без усвідомлення того, що відбулось.
Запанувала тиша… Мені здалось, вона тривала вічність. Я не знав що відповісти, хоча разів сто намагався щось спитати…
- А... що роблять мої дітки зараз? – видавив я з себе нелогічне, як для ситуації запитання.
Груди цієї доброї, впевненої але, як виявилось вразливої жінки сіпнулись від збитого подиху. Вона зробила вдих для того, щоб почати говорити, але не встигла нічого сказати – я, відновивши контакт зі своїм язиком, завалив її шквалом думок-напівзапитань.
- Послухайте.., це що, правда не сон? Я сплю чи їду і сплю? Щось мені не подобається вже цей сон. При всій повазі до вас… - треба прокидатись… Точно! Я забув, що вже допетрав до цього. Я заснув за кермом і маю негайно проснутись, доки не вскочив у халепу! Бляха, приїду додому і, нарешті висплюсь добряче, щоб не кортіло спати за кермом.
- Саш! – промовила вона різко але тихо. ЇЇ слово блискавкою пролетіло через мою голову і вколовши, застрягло в серці. Я знову занімів в очікуванні того, що вона скаже далі. Я не хотів її слухати. Я боявся роз'яснень того, що й так вже сам почав усвідомлювати. Понад усе, я хотів зараз розрулити все самотужки. У свій, зовсім інший, відмінний спосіб від того, що вона мені зараз говорить..
- Сашо. – повторила вона лагідніше, як ніби секунду тому прийняла якесь дуже важливе, ключове рішення... - Твої дітки чекають тебе вдома. Чекає дружина… Я повертаю тобі 10 секунд. 10 останніх секунд твого життя. Пильнуй за дорогою, бовдуре… і ти оминеш ДТП. Але я не в змозі змінити плин життя, я можу лише дещо затягти чи прискорити на певний час. Тому ти проживеш ще рівно 2 роки і 40 днів і потім повернешся сюди. Це все, що я можу для тебе зробити. Згоден?
Я розгублено слухав її промову. На її запитання я зачаровано бездумно кивнув ствердно головою не виринаючи зі своєї бурі думок.
Наступної миті я почув - До зустрічі! Воно прозвучало так само як «Привіт!» – звідусіль. І я провалився кудись.
Раптово стало темно і… я відкрив очі. Господи, таки куняю за кермом! Жах… 10 секунд…, 10 хвилин, 10 кілометрів, 10 грам… Примариться ж таке, це ж треба. Пелена з швидкістю світла злітала з моїх очей і за мить я вже не розумів, що мені примарилось а що ні. Ще за мить я навіть толком нічого не пам'ятав, лишень дивувався власній уяві.
Та в той момент, коли я залишив на кермі лише великий палець, і долонею потягся до перемикача і думав - моргати чи ні, кермо, ніби чомусь смикнулось, як ніби ліве переднє колесо на щось наїхало. І наступної миті я з шаленого розгону…. Стрибнув у хмари! Так дивовижно високо і з такою надзвичайною легкістю, що аж перехопило дух! Як я не намагався боротися з гравітацією, та в польоті моє тіло стало розвертати спиною вперед і я продовжував і продовжував злітати вгору. Вже б і падати почати, ох і ляпнусь я зараз… Але влетівши в сиві густі хмарки я м’якесенько, дуже плавно приземлився… на дивовижно зручне крісло з хмаринок і зупинився. Воно було надзвичайно ніжне і зручне, і приємно огортало кожну клітинку мого тіла. Я навіть відчував цей дотих в себе під пахвами. Склалось враження, що це крісло створене для мене, під мій розмір і габарити… Це не метафора. Кажу ж – реально створене саме для мене. Здалось, що я важу не 110 а 10кг. Яке там! 10 грам максимум. Кажуть стільки важить душа…
Так! Стривай! Що це за маячня? Яке крісло в хмарках? Який політ? З якого дива? Чому я не падаю? Стоп! Чому я взагалі маю падати, якщо я навіть не повинен був летіти? Я їду додому, і за декілька хвилин маю побачити свою сім'ю! Я заснув чи що? Точно… Я сплю вдома і все це мені сниться!... Так напевно і є. А що ж іще? Дивний сон… Цікавий. Мені таких ще не снилось. Хоч би не розбудив мене ніхто – хочу додивитись. Чи може я заснув за кермом? Ой-йо… Треба проснутись негайно! І тільки но я набрав повітря для того, щоб крикнути на всі легені собі – вставай, як раптом…
- Привіт, Сашко! – почув я ніжний, чарівно красивий спокійний жіночий голос. Цей голос йшов ніби звідусіль. Я не міг визначити місце, звідки він лунав.
- Привіт! – автоматично відгукнувся я. - Ти хто? – хотів я запитати, але чомусь згадавши Шоу Довгоносиків, перефразував запитання на більш ввічливе - Ми знайомі?
- Я знаю всіх – впевнено і з ледь вловимою ноткою грайливості продовжив жіночий голос.
- Оце так "манічка" - подумав я, і у відповідь знову якомога ввічливіше поставив досить пряме запитання – Ви що, Бог, щоб знати всіх?
- Майже. – була відповідь.
- Ого, це не "манічка", це діагноз. Я знаю лише одну людину, яка називала себе майже Богом, але вона зараз в Канаді і це чоловік. - Ясно. - відповів я. Хоча що мені було ясно, я б навіть сам не зміг сказати.
І тут, ліворуч від себе, кроках в 5-ти, я побачив дивовижно красиву жінку. В гарному довгому білому блискучому шовковому платті. Риси її обличчя були незворушно спокійними і вона вся була пронизана добротою. Просто світилась нею. Розумію, такого побачити неможливо – але якимось чином я це бачив, і був упевнений, що це, що я бачу і є сама доброта. Чому я не бачив цю жінку за мить до цього? Вона впевнено, плавно і легко крокувала по хмаринках. Мені кортіло перевірити, чи зможу я так само як вона стати на хмари? З якогось дива я був упевнений, що зможу стати й піти! Але я боявся поворухнутись, щоб не здулось моє супер-крісло і я не звалився вниз. І хоч я почував себе дещо ніяково, розмовляючи сидячи перед такою чарівною красунею, та острах висоти не залишав мені вибору.
- Який дивовижно гарний сон мені сниться – спробував я заповнити паузу. Бо вже якась занадто дивна і тупикова виходила розмова.
- Це не сон, Саш. Це найбільш реальна реальність, яку взагалі здатна осягнути людська душа. – так само трішечки грайливо як і раніше, ніби для мого заспокоєння, відповіла вона.
- О, так, звичайно – продовжив я з іронією. - Це ж така буденна дрібничка – гуляти собі по хмарках. Я це роблю кожного ранку, до чаю. – Пожартував я.
- Це також і не жарт, друже. - Відповіла жінка, ледь вловимо сипнувши на свої слова більшої серйозності.
- То що ж це? - Запитав я з зацікавленою зосередженістю. Серед тисячі запитань до неї – це, об'єктивно, вирвалось першим.
- Це…, ти не зрозумів? Ти потрапив у ДТП…
- Я? Яке? Коли? – відмовляючись це розуміти перебив-перепитав я, як нібито погано її розчув.
- Так, Саш, ти. Щойно. – Коротко резюмувала вона.
- Але ж я їхав собі додому… Ну, тобто ні, я хотів сказати, що сплю і просто бачу напрочуд змістовний і оригінальний сон. Про аварію в ньому нічого не йдеться…
- Ти щойно зіткнувся з фурою. Пам'ятаєш в тебе сіпнулось кермо? Ти лівим колесом в'їхав у снігову брилу, що відпала з попередньої машини і, оскільки ти його міцно не тримав – колеса крутнуло вліво.
- Так…, щось ніби було таке, сіпнулось кермо. Звідки ви знаєте про це? Я здається нікому не розповідав…
- Ти всього лиш півметра виїхав на зустрічну смугу, по якій їхала фура… Цього було досить. Вона рухалась зі швидкістю 100км/год, а ти 120. Ти влетів у фуру із сумарною швидкістю в 220 км на годину. Ти важив півтори тони а вона 20… Вона навіть швидкість майже не втратила при зіткненні. І ще навіть за півсекунди до ДТП ти не підозрював, що таке може статись. То як ти думаєш? Чи міг ти щось побачити і відчути? – Ти одразу, експресом потрапив до мене. Без болю і навіть без усвідомлення того, що відбулось.
Запанувала тиша… Мені здалось, вона тривала вічність. Я не знав що відповісти, хоча разів сто намагався щось спитати…
- А... що роблять мої дітки зараз? – видавив я з себе нелогічне, як для ситуації запитання.
Груди цієї доброї, впевненої але, як виявилось вразливої жінки сіпнулись від збитого подиху. Вона зробила вдих для того, щоб почати говорити, але не встигла нічого сказати – я, відновивши контакт зі своїм язиком, завалив її шквалом думок-напівзапитань.
- Послухайте.., це що, правда не сон? Я сплю чи їду і сплю? Щось мені не подобається вже цей сон. При всій повазі до вас… - треба прокидатись… Точно! Я забув, що вже допетрав до цього. Я заснув за кермом і маю негайно проснутись, доки не вскочив у халепу! Бляха, приїду додому і, нарешті висплюсь добряче, щоб не кортіло спати за кермом.
- Саш! – промовила вона різко але тихо. ЇЇ слово блискавкою пролетіло через мою голову і вколовши, застрягло в серці. Я знову занімів в очікуванні того, що вона скаже далі. Я не хотів її слухати. Я боявся роз'яснень того, що й так вже сам почав усвідомлювати. Понад усе, я хотів зараз розрулити все самотужки. У свій, зовсім інший, відмінний спосіб від того, що вона мені зараз говорить..
- Сашо. – повторила вона лагідніше, як ніби секунду тому прийняла якесь дуже важливе, ключове рішення... - Твої дітки чекають тебе вдома. Чекає дружина… Я повертаю тобі 10 секунд. 10 останніх секунд твого життя. Пильнуй за дорогою, бовдуре… і ти оминеш ДТП. Але я не в змозі змінити плин життя, я можу лише дещо затягти чи прискорити на певний час. Тому ти проживеш ще рівно 2 роки і 40 днів і потім повернешся сюди. Це все, що я можу для тебе зробити. Згоден?
Я розгублено слухав її промову. На її запитання я зачаровано бездумно кивнув ствердно головою не виринаючи зі своєї бурі думок.
Наступної миті я почув - До зустрічі! Воно прозвучало так само як «Привіт!» – звідусіль. І я провалився кудись.
Раптово стало темно і… я відкрив очі. Господи, таки куняю за кермом! Жах… 10 секунд…, 10 хвилин, 10 кілометрів, 10 грам… Примариться ж таке, це ж треба. Пелена з швидкістю світла злітала з моїх очей і за мить я вже не розумів, що мені примарилось а що ні. Ще за мить я навіть толком нічого не пам'ятав, лишень дивувався власній уяві.
Далі - в другій частині.
Немає коментарів:
Дописати коментар