понеділок, 8 грудня 2014 р.

Трішки про вічне.

Трішки про вічне.
Бувають миті, коли тебе щось вкрай дістало, і похмура роздратованість світом стирчить в душі млосним кілком так міцно, що здається не вирубати її звідти ніякою силою. Що здається, впоратись з цим зможе лише, його величність час, та й то повільно і свербляче.
Та бувають і миті, які цю роздратованість зі зцілювальною легкістю стусонуть під цю в'їдливу, маленьку і противну дупцю так, що аж заниє трохи в грудях від раптового чудотворного звільнення.
Ніби вискочила та чортова сила з тебе, як обпечена, заторохтівши шибками. І душевна пустота знову заповнилась теплою людською рівновагою.
Знаєте коли, наприклад, таке буває?
От їдеш по дорозі з важким мішком своїх буденних питань, як завжди кудись чогось поспішаєш, і тут збоку якийсь лансер пробує втиснутись в цей відморожений залізний потік. Ти пригальмовуєш, підморгуєш йому, даючи знати, що мовляв давай козаче, вливайся. А він, не вірячи своїм очам продовжує тупити і ДУУЖЕ ПОВІЛЬНО вповзати в смугу.
І от коли ти, атом цього броунівського беззмістовного руху, натертий як ебонітова паличка пошарпаною вічністю, починаєш нетерпляче сваритись - "та бляха ЇДЬ ВЖЕ, не тупи, ну пропускаю ж" - він, в цей момент черепашачого вливання в потік включає аварійкою подяку і відкриває вікно, та щедро дякує тобі помахом руки...
От не знаю як в кого, а в мене в такий момент навіть не вистачає сил долаятись до кінця запланованого речення.)))
Кілька секунд важкості і ти знову людина.)
Для мене це дуже важливо чомусь... Як енергетичний розряд.)
Не розумію, як багатьом людям вдається жити без цього стусана?
Душа ж дубіє і черствіє як хліб на сонці...

Немає коментарів:

Дописати коментар