Про панночку Українку.

Оповім я вам одну правдиву історію про Панночку Українку, її батька Хмеля, та їх сусідів Ляха, Гуйла та інших.  Нічого не видумував, все виключно на історії нашої землі. Все правда, до останньої букви.
Тож, вмощуйтесь зручненько і слухайте уважненько.
В одному заможному і великому селі на ймення Європа, в мальовничій великій глиняній хаті

з очеретяною стріхою,
жила собі родина панночки Українки біля ставочку край села. Давня, велика, згуртована, щира, гостинна і роботяща родина. Вирощувала пшеницю, гречку, ловила рибу в ставку, закривала вишневе варення. Садок вишневий коло хати був переповнений бджолами з дідової пасіки, що під верболозом. І гудів цей садочок протяжно та монотонно, немов старий вусатий бандурист з піснею про сивий Дніпро. Вдень гудів садок від бджіл, а увечері від хрущів. Солодка музика…
По той бік ставка, проти сонця, жила засмагла чорнява родина дядька Туркиша. Дітки його були галасливі босякуваті і задиракуваті. Часто гасали на конях і полюбляли обносити вишневий садочок, нещадно при цьому топчучи пшеницю. Батько Хмель (тато Українки) виходив і гримав на хлопчаків, грізно махаючи козацькою шаблюкою. Турбувався не за вишні (хай їдять дітки), а за витоптаний хліб. Та що з пустунів взяти? Виростуть – порозумнішають.
На захід від хати пані Українки, ближче до центру села, біля широкого шляху, жив дядько Лях з родиною. Родич Хмеля. Він був хороший і приязний, хоч трохи занадто поважний та гордовитий. Полюбляв він сидіти і натирати до блиску свою величезну колекцію зброї, і вихвалятись побрехеньками про свої звитяги. Та турбувала його одна проблема – не склались стосунки у дядька з сільською землеміркою, яка на його думку, невірно розмітила ділянки між ним і Хмелем. Він був переконаний, що Хмелю вона дала більше землі ніж треба, а його обділила. І коли дядько Лях переборщував з горілкою, та впадав у безпам’ятство – він озвіріло ламав тин, та вкопував його ближче до Хмелевої хати, лякаючи часто при цьому дітей дядька Туркиша, що в цей момент крали вишні та завмирали від переляку на дереві.
Батько Хмель, був спокійною доброзичливою людиною. Косив пшеницю, любив нюхати як смачно пахне запашний свіжий хліб. Смалив тютюн з дідової люльки, крутячи вуса. Часто сидів на ослоні, та замріяно спостерігав як сонце сідає за Ляхову хату та згасає обрій. Радів дитячому галасу, та добріючи від міцного тютюну полюбляв видумувати діточкам байки. В роботі, роздумах та забавляннях з дітьми – день спливав швидко і батько нехотя займався чимось іншим, лише при необхідності. Та ніколи сам не мав ніяких претензій до інших. Хмеля трохи дратували витівки туркишенят та склероз Ляха, який не тільки ламав тин, а й начисто не пам’ятав що робив учора п’яним. Та велике добре серце батька ніколи не спонукало до помсти.
Одним словом жили як нормальні сусіди. Приятелювали і допомагали одне одному. Хоч і були поміж них деякі невирішені неприємності, однак в селі дурної слави про сусідів не ходило.
Та, як воно часто бува - вода камінь точить. І пробігла між сусідами кішка, чи то може й чорт який проскочив.
Якось дядько Лях після дня народження добряче запив, і довго не просихав… І щодня у безпам’яті переставляв і переставляв тин, доки аж не виявився той тин під вікнами Хмелевої хати. І коли вже геть сів на голову Хмелю Лях – перший не витримав, і як вдув шляхтичу межи очі так, що старий з переляку аж в сільраду залетів. Взяв Хмель тина і поставив назад, де наміряла землемірка. Та й по тому.
Охх…, що тут почалось. Сварка за сваркою, бійка за бійкою. Пересварились всі. Навіть дядьку Туркишу дісталось.
А за селом, під лісом, з-за якого сонце встає, стояла собі хатинка лісника. Її колись Юрко Довгоручко (прадід Хмеля) збудував для полювання. Хатинку не закривав – був не жадібний. Хай добрі люди користуються на здоров’я, як кому треба. З того часу в тій хаті хто тільки не гостював, та відпочивав на гарній природі. Та з часом, пронюхали її кочовики без землі та хати, що блукали лісами, і почали там зупинятись. Існували вони на вбиту в лісі здобич і були звиклі до крові. Зрештою, потроху перетворилось це місце на бордель. Не було кінця гульбищам зайд, і всі добрі люди стали обходити це місце стороною.
Подейкують, що від брутальної розпусти та хижої крові поселилась там навіть якась нечиста сила. І стало місце проклятим. Всі, хто заживав там надовго – втрачав здоровий глузд.
А одного разу зупинився там дивний вилупкуватий нервовий чоловік на ім’я Алєксєй Раманаф. Що не скажеш йому – він весь час вирячував очі і кричав – КАК??? Довелось збудувати добрим людям йому ще й туалет. Гарний такий, добротний, просторий і білокам’яний. Не мучитись же людині весь час без туалету? Алєксєю так сподобався туалет, що він вирішив спалити ізбушку (так дивно він називав хатинку) і перебратись в туалет. Кажуть, з того часу, звикші до крові варвари, швиденько призвичаїлись і до лайна.
І вирішив відтоді Раманафф осісти там назавжди.
Слава водилась за ним дурна, а син його Петрусь першенький, ловив мишей в хліву і хрестом проголошував їм анафеми – така була моторошна забава. Ніхто до них діла не мав і їх не турбував. Подалі від нечистої сили. Подейкують, що опівночі, на повню, з ізбушкі доносяться жахливі стогони, щось на зразок чи то совиного пугу, чи то вовчого завивання і лунало десь так – гууйлооо. Що це означало, ніхто не знав, але з того часу в народі, як це часто буває, і закріпилось за ним прізвисько – Гуйло. Чиї то люди покрали курей? – та Гуйлові ж, а чиї ж ще? І все те збіговисько агресивних тупих кочовиків (бо це була не одна родина, люди були там різні) – стали гуйлові. Цілком природно, що дякуючи їх поведінці, слово «гуйлові» зовсім скоро стало матюччям, і почало відповідати не лише на питання – «чиї», а й на питання «які».
Так от і зажили кочовики біля громади під лісом, і згодом стали вважати себе повноправними європейцями, тобто жителями села Європа. Ну манглі ж теж вважав себе вовком довго, правда ж? До всього звикаєш, майже. Тому нічого незвичного не бачу. Не була проти цього і фрау Муркель, голова сільради. Була вона бабою лякливою, моторошних історій слухати не любила – тому й нічого не знала про гуйлових, і включила їх до складу села.
Та повернемось до сварки Хмеля з Ляхом. Побили глечики сусіди не на жарт. Хоча, спитати б у них – чи комусь не вистачало землі, що ви оце за метр вчепились? – то соромно б стало обом. Лях з пересердя продовжує пити, а коли п’є – говорити з ним марно. А Хмель весь час думав – та вже завтра вранці поговоримо. Та кінця краю не видно, розперезався Лях, і ніхто вгамувати його не сила.
Затугував батько Хмель від ворожнечі постійної, стомився. Затягнувся якось тютюну недосушеного, і стрельнуло йому в голову: О! А дай но я Ляха Гуйлом налякаю! Всі ж знають яке воно навіжене, ніхто діла мати з ним в селі не хоче. Бо нема вже ніякого терпіння з цим Ляхом розбиратись. А Гуйло такі розборки любить, це його стихія. Це єдине, чим він в своєму життя займався. Може тоді Лях і вгамується?
Поговорив Хмель з Гуйлом, пшенички пообіцяв і дружбу богатирську. А також пообіцяв запрошувати до хати на горілочку з салом, та борщем. Зрадів Гуйло пропозиції небаченій, ніхто його одвіку до хати ніколи не кликав. На тому й порішили.
І дійсно, став Лях остерігатися божевільного Гуйла, та цієї дивної дружби з Хмелем. І якось шляхтича попустило враз.
Радів Хмель, та недовго... Гуйло відчув себе важною персоною, що порішала діла, і став весь час ходити в гості до Хмеля. Бо їсти сире м’ясо весь час осточортіло, а готувати самі вони нічого не вміли. Та так часто і постійно став ходити Гуйло, що не встигала панночка Українка готувати вечерю вічно голодній орді.
Спочатку їдла, потім горілочки, а потім вже і на панночку Українку став заглядати Гуйло.
Зрозумів Хмель, що дурний був тютюн,біс його сплутав і втнув він величезну дурницю. Як би й біди не вийшло з цього. І почав думати як гостя з хати чемно виставити поки той на шию не сів, гірше Ляха п’яного.
Та біда сталася. Захворів батко Хмель і помер…
І стало панночці Українці геть не солодко, нікому стало Гуйла з хати виставити… Почало воно руки свої бридкі розпускати, та мацати гарненьку панночку,як якесь останнє Шляшко.
І почалися у цій щасливій хатині чвари.
Вишневий садок поріс бур'яном, як серце козацьке в степу полином…
І не ставало сил хлопчикам, молодим синам Хмелевим наважитись надавати копняків цій вічно п’яній, засаленій, закривавленій орді.
А біснуватий Гуйло так міцно засів у Хмелевій хаті, що давно перестав вважати її за чужу. І став називати її ізбушкай, та почав розводити єнотів. Єноти прогризали підлогу, зжирали всю пшеницю, руйнували хату з середини і спали на дитячих ліжках.
То не наші єноти, люди, допоможіть!!! – бігали Хмелеві дітки по селу і шукали поміч. Пані Українка просила сусідів допомогти, ходила в сільраду. Та всім було байдуже, бо то ж не в їхній хаті єноти.
А фрау Муркель і сама боялась цих навіжених. Вона завжди жила з відчуттям провини, що її дід колись злетівши з петель перерізав півсела, і вона ще досі не могла оговтатись від шоку, та ніколи-ніколи ні з ким не конфліктувала. І тому зараз також не хотіла зайвий раз дратувати Гуйла, щоб бува не посваритись. Та й, до того ж, на зиму потрібні дрова, а ліс, за словами Гуйла вже належав йому, бо він – «бліже всєво к нєму живьот». Фрау й з цим не хотіла сперечатись, дала документи і на ліс. Зрештою, село було багате, грошей мали достатньо, могли й купляти.
І тоді Гуйла, від безкарності поперло по справжньому. Така поступливість, м’якість – зривала йому всі гальма.
Далі проковтнула фрау з односельчанами навіть те, як Гуйло в Українки хату почав відбирати… Як прийшов зі своїми байстрюками і став дітей Хмелевої родини вирізати, як колись це робив дід Муркель.
Та коли Гуйло геть злетів з петель від людської крові, і зарізав дітей дядька Нідерланда, що жив з іншого боку села – тут вже стало страшно всім.
Фрау Муркель зібрала всі свої сили, прийшла до Гуйла і почала говорити.
- Пане Х-Х-Гуйло, якщо ви не припините розбій, то ми, ми не будемо купляти у вас г-г…….
Божевільна тварюка закотивши очі під лоба недослухала фрау, вона ніколи не слухала так багато тексту з вуст іншої людини.
- Чьо!? Нє будєтє купляті!? Да ета я у вас покупать ніхєра не буду! Панятна? Ей, Чурка, Лавруха! Ми чьота пакупаєм у етіх дєбілаф? Пісчу пакупаєм? ФСЬО! Нємєдлєнна прєкратіть! Ніхєрра больше нє пакупать, панятна!?
- УРРРА!!! – почулось з-за спини Гуйла. Це його орда раділа черговому «геніальному» рішенню свого царя.
Врешті, у підсумку все село на нервах. А в хаті панночки Українки все палає, купа нещастя, горя і проблем. І хоч сільська влада в разі необхідності обіцяла всіляку допомогу, коли Хмель віддав гармату - ніхто і у вус не дув.
І чим все це ще скінчиться – дізнаємось пізніше.
Та мораль у цієї незакінченої історії вже є:
Ніколи, чуєте, НІКОЛИ не заводьте дружбу з біснуватим божевільним! Навіть якщо вам здається, що для якоїсь одної дурної і марудної справи це буде для вас легше і корисно. Ви просто потім з цієї дружби вже зіскочити не зможете без проблем. Такому мудаку ви будете в чомусь винні до сконання чиїхось з вас днів.
І ЗАВЖДИ намагайтесь зі своїми проблемами впоратись самотужки. А тому, хто береться сміливо – тому й Бог помагає.
Ех, батько наш Хмелю, як же ти помилився…
Яку жахливу ми платимо ціну…
Допоможи нам Боже.
Слава Україні!