четвер, 25 лютого 2016 р.

Історія про перехід на українську.

Це історія про перехід на українську.
Хоча, знаєте, ні!
Перехід - це ж лише видима, помітна верхівка айсбергу. А там,  в неозорій для стороннього ока глибині - багато різних історій, без яких та маківка не височіла б ніколи.)
Там і історія про повернення, про усвідомлення, про вибір, очищення і багато іншого.
Одним словом, ця історія - про любов).
Бо саме вона - головний, фундаментальний рушій всього доброго на землі. Саме любов. До своїх дітей, батьків, коханих і рідного краю. Лише вона примушує нас змінюватись і вдосконалюватись.

Над питанням мови я не задумувався років до 25. Був класичним молодим егоїстичним "продуктом совка”, який століттями старанно ліпила з нас імперія з метою нашої асиміляції. Жив виключно сьогоднішнім днем. Переходив на російську відразу ж як її зачував. Особливого "прогресу" досяг в переходах тоді, коли почав працювати.  Мільйони українців зараз впізнали мабуть і себе, правда?
Кажуть - батьки виховують дітей. Може й так. Але мене виховали й мої діти.)
Перша іскорка небайдужості проскочила в мені тоді, коли в нашій родині з'явилась перша дитина. 2001- й рік. Ми з коханою захотіли, щоб син розмовляв повноцінною мовою, а не суржиком. І задля цього заговорили нею самі.)
Та життя тривало на зустрічних курсах...
Хвилини рідного родинного спілкування, що приносили неприховане задоволення - блякли на тлі мого всепоглинаючого подальшого зросійщення.
І далі за моє виховання знову взявся син.) Якось одного дня, гуляючи на майданчику, я почув, як моя 4-річна дитина переходить на російську до свого друга.
І мене як блиснуло! Розумієте, моя розумна, чемна, вихована, авангардна, самодостатня дитина, що говорила чудовою, практично бездоганною українською, що була до якоїсь міри в чомусь навіть лідером, знала вже всі марки автомобілів, купу віршів, ледь не читала вже,  живучи в себе вдома, на рідній землі - напружувалась, калічилась, але намагалась переходити на російську до свого друга. Друга - босяка, що й букв ще мабуть не бачив. В малих дітей це виглядало як якесь приниження одного перед іншим...
Мені раптом дуже захотілось йому сказати - сину, будь собою! Всі в Україні знають і розуміють українську, для чого це тобі? Не треба! Навчишся ще російській, нікуди не дінешся, встигнеш, не святим горшки ліпити!
Хотів сказати це дитині, та запнувся на пів слові... І проковтнув це сам. Бо ця пігулка прозріння, власне - була для мене. Бо до чого тут дитина? Вона ж просто мавпує татка. Живе моїм прикладом. Вона ще надто мала для якихось власних глобальних висновків.
І я, ніби як погортав своє життя, подивився на нього збоку.
А й дійсно, не проблема перейти на російську, багато розуму для цього не треба. Проблема в іншому: якщо це перетворюється в твоє правило - то це стає твоїм життям. І закінчується, щонайменше тим, що твоя дитина не матиме поваги до рідної мови. І, найімовірніше - її втратить, придбавши натомість традиційний поширений хуторянський совковий комплекс меншовартості за своє походження.  Отакий життєвий старт я готую своєму хлопцю? А це точно так потрібно мені - пристосовуватись під усіх навколо?
Я озирнувся і побачив - рідна мова практично зникла, покинула мене. Чи ...може це я її покинув?
Нові знайомства,  робота перепліталась з дозвіллям, колеги ставали друзями, наскрізь пронизуючи усе, чим я жив...
Отак я прийняв друге своє рішення - перейти повністю на українську.
Не буду кривити душею - було дискомфортно. Знадобились неабиякі моральні сили. Але син дав мені дивовижно мотивуючий пендель.)
Я захопився історією. Любов до рідного - проростала в мені, як весняні квіти. Мова, як фея - причарувала мене.)
Зрештою, я прочитав, зрозумів і відчув!
Що ми таки Козацького роду!
Що наша історія - це тисячолітня боротьба, з якої наші предки - хай там як, але вийшли переможцями, раз я досі розмовляю, а не общаюсь чи mówić.
Окрім того, дивовижно змінилось моє життя. Воно набрало нової якості і змісту. Я познайомився і затоваришував з дуже цікавими мені людьми, що стали моїми справжніми друзями. Те, чого я шукав і не знаходив - почало з'являтись саме.)
У наших дітей - є всі передумови, щоб бути успішними. Для цього їм лише треба бути просто собою- українцем. Дайте їм це, і трішки допоможіть власним прикладом.
Не все залежить від нас, але ми в такому разі зробимо все, від нас залежне.
Щасти!

1 коментар: