неділя, 28 серпня 2011 р.

Подорож до Холодного яру.

Люблю подорожувати Україною.
Подорож- це скарб, діжка з емоціями. А подорож на мотоциклі – особлива, хвилююча, неймовірна подія… Я довго цього чекав і ось, нарешті, я це маю. Коли відчуваєш кожен подих вітру, кожен градус повітря, кожен дотик сонця, кожен холодок манівців. Коли ти є нерозривною частиною природи. Коли світ - це ідеальна, непорушна суцільна по живому природня і невимушена гармонія.
А ще більше люблю подорожувати сам. Коли ти зупинився лише тому, що якесь тривожне незрозуміле передчуття тебе примусило. Коли ти просто захотів поїхати зовсім в інший бік, ніж планував, бо побачив якусь козацьку могилу, про яку не знав. Коли ти залишився ще на годину-дві, чи на день-два, відхилившись від графіку, бо розговорився з місцевим дідом і ковтаєш кожне його слово…, бо врешті тобі так просто захотілось без пояснення причини. Бо ти вільний в своїх діях і вчинках як птах. І тебе нічого не стримує, не обтяжує й не підганяє.
Але що таке подорож без знання історії? – пустота, фальшивка. Ніби й був і бачив і мацав, але мало що відчував. Побачити це можна й на світлинах в інеті чи в гугл-мапі… Це штучно, неприродно, фальшиво і негармонійно.
Що таке фортеця чи монастир без розуміння що він пережив? – лише старі віконця з побитими стінами після 10-го ремонту на якому відмили черговий мільйон. Що таке Холодний Яр без усвідомлення того, що дала нам ця земля? – лише дикий ліс з густими гарними кущами, квіточками і жучками з незручною, поганою дорогою навіть без асфальту в Грушківці. А от маючи необхідні знання і дуб в лісі принесе значно більше емоцій ніж найвишуканіший палац…
Отож, моя подорож це не географічний звіт з джіпіес координатами, це вир думок і емоцій, що викликані моєю фізичною появою там, в славетному священному Холодному Яру.
Уявімо, народ, що тисячу років тому, коли Київська Русь зі столицею в модному і продвинутому тоді 35-ти тисячному місті Києві була найрозвинутішою державою Європи. Ми диктували моду, впливали на весь «движос» між скромною, нами захищеною Європою та дикою ординською Азією, яку ми приструнювали. Наші прадіди вже насолоджувались благами цивілізації у вигляді каналізаційних відведень А там де зараз стоїть Москва час від часу за оленями пробігали угро-фінські племена з камінням примотаним до палиці шматком лози і турбували глибокий спокій хащі своїх гаміром. Тамуючи спрагу з дикої річки з фінською назвою Москва, думали – мля, гарне місце тут для засідки. Залишимось, може пощастить і кабанчика якогось завалимо! Засідку зробили…, до сих пір сидять. Зараз вже он яка велика! Хоча уявляти це не треба.., це треба просто прочитати в історичній не комуністичній літературі.
Уявімо краще наступне! – князі тоді не зажрались від власної величі і могутності, і прикинули собі, що поодинці їх можуть і перетоптати як курей. І згуртовано жили в добрі і злагоді наступні тисячу років аж до нас. І весь цей час нарощували державну міць і рулили попереду планети всієї. Гетьман Сполучених штатів Америки Борька Обамин, чистою омерикацькою мовою (це українська, але трохи  із заокеанським акцентом) в зверненні до свого народу з голубих телеекранів поспішає заспокоїти населення і доповідає, що черговий транш в розмірі 4 млрд. грн.. від українського Ощадбанку вже переведено на рахунки в США і їхню економіку врятовано!
А в Москві вже практично не почути російську мову… Нею спілкуються тільки приїжджі з провінції, та й то тихенько між собою, щоб не особливо хто почув, бо соромляться. Не модно, що поробиш, така вже вада людська - тягнутись до сильнішого і ним поглинатись. А дітки їх вже говорять українською мовою вдаючи, що російською (сельськой рєчью глубінкі) не володіють і, розводячи руками, говорять – Панове, так склалась істарично, ми разуміємо расійську, але не можемо нею добре із’ясняцца, тому будемо па українски, добре? І ніхто ніколи не бачить, що ці ж дітки, приїжджаючи додому до батьків шепчуть хоч і сюржиком, але все ж таки ще схожим на російську. Українцям незрозумілий цей прогин росіян, і зовсім непотрібний, їм трохи не подобається це невикорінне російське а-кання, та все ж хоч і холодно але поблажливо і зверхньо махнувши рукою кажуть – та оповідай вже, що там в тебе.
Уявили? Таак важко уявити, розумію..)
Добре, давайте легше завдання. Уявімо, що Хмельницький не пішов до царя по допомогу, а потроху потихеньку справився власними силами. Чи може й не справився, а справились Гайдамаки згодом. І ми добрих декілька століть бережемо свою Неню. Бо знаємо, що вороги підступні й нахабні. Декілька століть ми єдиний монолітний народ плекаємо свою відновлену волю й свободу. Передаємо з покоління в покоління славетні звитяжні імена й події. Маємо шалену гордість і навіть пихатість за власне походження. Неприховано пишаємось, що ми є діти і внуки великого могутнього народу і проносимо гордо крізь життя дідівську славу і стократно примножуємо нашу культуру новими талановитими творами. Всі сусідні нації мають глибоку повагу, велику шану і навіть острах до найбільшого і наймогутнішого народу Європи чисельність якого понад 200 млн. людей. Так-так, адже здавна батьки своїм величезним авторитетом привили дітям любов до дітей і середня родина складається з 6-8 чоловік, як раніше.
Теж важко уявляється?..
Ну може хоча би уявімо, що Виговський втопивши московське військо в болоті таки не передумав йти на жалюгідну від переляку знеславлену Москву, що істерично копала рів перед Військом Українським бо нічого розумнішого придумати не змогла і воювати нічим і нікому… Але ж ми таки й правда добрий, спокійний народ… хіба ми можемо потовкти знеславленого ворога, що просить милості, та ще й одновірця? Ні, ми не можемо. Ми завжди були шляхетними і поблажливими… всю свою історію.. Ми завжди були здоровою нацією, без імперських замашок. І ніколи не потребували нажитись сусідським добром. (Імперіалісти щоправда завжди це називали - хата зкраю, бо така вже їх природа сунути свого носа куди слід і не слід.) От і вигрібаємо за свою шляхетність. Бо світом правлять імперії. І, якщо ти не колонізатор – то, дуже часто, ти колонія.
Біс з ним! Остання спроба! Давайте просто спробуємо уявити, що якихось 90 років тому Грушевський з Винниченком не розпустили півторамільйонне військо, і ми без проблем відстояли молоду демократичну УНР. І нарешті майже століття живемо у вільній і незалежній Українській Державі як єдиний народ. Як Польща чи Туреччина, наприклад. Ні, ми й цього уявити не можемо. Бо хто ми сьогодні є? Переможені. Асимільовані. Побита нація, що вже власними руками себе добиває в незворотньому поглинанні сусідом. Нам не подобається суржик і ми хочемо чистої мови – правильно! І... переходимо на мову сусідньої країни... На мову тих, хто, власне і є причиною цього суржику…  Помагаємо «москалеві господарювати, та з матері полатану сорочку знімати». І вже навіть Західна Україна, якій майже не дісталось те знущання, що дісталось Сходу та Центру намагається бути «в духе времени и не отставать от моды».  Й у Львові, на питання: котра година – тобі вже можуть відповісти – Дєсять па пятай.
Добре, з уявою зараз не дуже…
То з чого почнемо? Давайте почнемо просто з самоповаги. Не треба прогинатись на кожному кроці, люде. Де її взяти, цю самоповагу? Дуже просто! Для цього варто лише ознайомитися з минулим життям наших людей. Відновити стерту комуністами історичну пам’ять, зв’язок поколінь. Дізнатись яким винятковим і часто героїчним було життя наших дідів і проникнутись гордістю за них і за те, що ми їх діти. Кожен наш вчинок і кожне наше слово це цвях чи то в фортецю чи то в труну нашого народу. Кожен з нас маленький творець цієї історії. Чи то звитяжної, чи то ганебної й знеславленої, але історії НАШОГО народу, якого тисячу років рубали й не могли зарубати ні на крок ще якихось 90 років тому…
Якось Іван Миколайчук сказав: «Румуни, (чи хтось інший) давили українцям тіло, а москалі вбивають душу… Ви не розумієте.» Так, дива трапляються, але не треба сподіватись на диво, що ваша дитина буде говорити не соромлячись українською, якщо ви всуціль переходите на російську, навіть купляючи хліб в крамниці. Не треба дурити себе тим, що ваша дитина буде із захватом поглинати і любити українську культуру, якщо у вас вдома радіо «Аби грало» і ви щовечора спалюєте своє життя на московські ( чи вже й наші – їх не відрізниш за жодним параметром) серіали. Не вірте в шляхетне породисте серце вашої дитини, якщо ви не поїдете з нею в Холодний Яр, Хортицю..., не поп’єте з нею з цілющого джерела і не оповісте їй хто пив з нього і за що, та якою ціною давалось це все нашим дідам… І потім не дивуйтесь, коли ваші діти будуть говорити – «так сложилось исторически».  Їм ніколи не стати «великим русским народом» тому що вони можуть бути або «славетним українським народом» або поглинутими сусідом малоросами. Живемо погано… Є величезний перелік питань, які треба терміново вирішувати, а ми 20 років вирішуємо перше питання із списку - якою ж мовою написати цей перелік? Тягаємо Неню як канат, одні на захід інші на схід. А віз і нині там…
Тож вирушаймо за рецептом в серце України –  Холодний Яр!
Важко повірити, але всі найкрутіші події нашої держави проростають з фактично однієї місцини в якихось 30 кілометрів. Декілька непримітних маленьких сіл…, по величі і значимості для нашої держави їм немає аналогу.
Чигирин – гетьманська столиця, де стоїть гарний музей, церква і пам’ятки. Не буду зупинятись на історичних моментах – маєте інет і легко знайдете те, заради чого туди треба їхати. Гарне місто, охайне, туристично привабливе. Є що подивитись. Там я й заночував під бастіоном Дорошенка.
Суботів – батьківщина Хмельницького. Звідси все й почалося. Мені навіть пощастило потрапити в Іллінську (Богданову) церкву під час служіння. За церквою, від дороги зараз звели гарну залогу. Красиво. Ще декілька років тому там було пусто. Можна не турбуватись про те, де той Холодний Яр – ти його обов’язково відчуєш, коли в’їдеш.
Медведівка – Батьківщина Залізняка.  Бачив криницю головного гайдамаки, був у музеї, в якому я тітоньці розповів більше ніж вона мені)))
Мельники – серце Холодноярської республіки… Пару десятків сіл зібрали 15-ти тисячне військо і ще цілих три роки чинили державний опір більшовикам з 1919-го по 22-й! А потім Залишенці в лісі ще до 1930-го подекуди. Могила отамана Чучупаки, Пам’ятка Горлісу-Горському, Мотрин монастир, залишки підземних ходів та землянок (кажуть їх там в лісі було близько 12000 а ходів 28 км ), Гайдамацький став, Склик…
Дивовижне село Буда, оточене з усіх боків Холодноярським лісом, в яке  навіть не ходить маршрутне авто. Славетний тисячолітній дуб Залізняка… І кругом магічний, шалений, енергетичний, дивовижний, безмежний, дикий, суворий ЛІС…Все це здолане байком і пропущене через серце й легені з подихом вітру та нескореним українським духом, що немов висить в повітрі повсюди…
Їдеш головними вулицями сіл – вулиця Б. Хмельницького, М. Залізняка, Холодноярська… і жодної вулиці Леніна, Котовського та Пролетарської. Ніби інша держава…
Приїхав додому повністю емоційно виснажений. Як ніби в житті відбулось щось надзвичайно важливе… що мало сакраментальне значення… - Байк+Холодний Яр.
Два дні практично не вставав з ліжка й мовчав. Це була одна з найемоційніших моїх подорожей.
Рекомендую всім цей маршрут. )
Щасти!

Немає коментарів:

Дописати коментар