Казочка про кріпака.

Українського фейсбука продовжує лихоманить. Цього разу щось там сказав Табаков...

Не читав і не відкривав. Втратив будь який інтерес до русского міра дууже давно.
Але від побаченого ґвалту знову захотілось розповісти казочку. )

Отже.

Жив собі кріпак Петро з родиною у пана Вови. Добре жив чи погано й сам не відав, бо не мав змоги порівняти. Господар в нього був галасливим алкоголіком, збиткувався над ним, дубасив лиш тільки зайвого хильне. А зайве було щовечора.
Та жила також з господарем і

господиня - пані Лія. Жила з алкашем, бо мали вони спільних діток. Мали їх багато, бо господар як нап'ється - аж надто вже наполегливий у вимогах і бажаннях стає. Господиня до кріпака була милостива - кидала хлібу трохи і давала води, щоб змивав запечену кров від стусанів господаря, та зігрівала його теплим словом

І часто думав кріпак над своїм життям. Думав, чому так повезло йому з господинею і так не підфартило з господарем. Думав вже сто разів кинути алкаша і втікти до іншого пана, може той виявиться кращим, та повага до господині увесь час стримувала його. І він жалівся, стогнав і ридав, казав "хіба я не людина?", "чого до мене таке ставлення?", "за що?" - та так і літав у цих своїх кріпацьких вимірах, не здатний випорснути.

Та одного разу зайшов до маєтку сивий мандрівник з торбинкою і попросився переночувати. Звати його було Григорій Савович. І от, вже пізньої ночі зайшла душевна розмова між кріпаком та Савичем. Кріпак все невтомно жалівся на господаря, та захоплювався господинею.
Савович слухав довго мовчки, а потім набив люльку тютюном і смачно зятягшись сказав:
- Звільни себе, козаче. Навіщо тобі цей, чи інший господар? Твій дід був славним козацьким полковником. Жив вільно, служив лише Богу та своїй родині. Великій українській родині. Звільни свій розум. Не гни горба перед господарем - бо ТИ і є сам собі господар.

Слова діда звучали як зачарована пісня для кріпака. І він встав, зібрав клумачок, забрав родину та й втік від Вови.

Та згодом виявилось, що до життя на волі кріпак виявився не дуже то й готовим. Все попереднє життя дається взнаки. То він мав свою миску та хліб, і робив все, що скаже господар, а тут довелося самому піклуватися про себе і родину...

І бринить щоразу у серці кріпака печаль по господині, згадує її слова, пісні, співає їх, та щодня переповідає все це своїм діткам. А також вже в соте переповідає дурні походеньки свого господаря, який так і лишився в кріпацькій закомплексованій голові для нього господарем.

От вже й дітки підростають у кріпа... вибачте господаря Петра на волі. Приходять до татка і кажуть - послухай Тату, яку я пісеньку написав, і починає співати. Та Петро вилупившись скляними очима в дітей не чує їх, крає серце туга, згадує хліб і водичку господині колишньої...

Оце, друзі, десь так зараз ми живемо. Заходиш у фб - українці рефлексують на москву. Хто в захопленні від Макаревича та Басілашвілі, а хто в агонії від Табакова та Путлєра. Включаю радіо - там Макаревич це вже просто Пол Маккартні, мінімум. А Басілашвілі з Ахеджаковою якби заспівали - то набитий республіканський був би вже за півгодини гарантовано.
А дітки наші приходять до нас, смикають за рукав і кажуть "татку, послухай яку я пісню написав"! Та ми ж зайняті, куди нам, це ж МАКАРЕВИЧ! І не чуємо їх..., і йдуть наші дітки жебракувати по світу.  Без хліба, уваги та поваги від власного народу...