Люди, що не пам'ятають своє минуле - не мають майбутнього.

"Да ви хунта, фашистов встречали с цветами, подонки предатели!!!"

Таке повсякчас чуємо від справжніх зрадників України, які жили в ній все життя, а тепер стали раптом відданими патріотами Росії не змінюючи при цьому дислокації...

Ладно вата, але найбільше мене дивує, коли типу проукраїнські патріоти нєдоумєвают: "ні, ну я все розумію, але як можна було

воювати проти своїх? І як можна було стрічати з квітами фашистів?" Маючи на увазі за своїх - радянську армію.

Свої...

І я весь час прошу - станьте на їх місце, щоб зрозуміти!
Та зазвичай глуха стіна.
Туго з уявою.

Ось знову надибав мільярдний рядовий приклад в розсекречених архівах КДБ.

Була собі така проста українська жіночка, вчителька - Олександра Радченко. Власне, ну нічим особливим не примітна. Просто любила вести щоденник.

Ось, наприклад, коротенький витяг з нього:
"9 січня, 1933-го року, понеділок.
У Харкові творяться жахи голоду. Крадуть дітей і продають ковбасу з людського м'яса. Заводять обманом дорослих людей (більш повних) під приводом продажу взуття. Навіть у газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходи, але... діти все зникають."

Або ось ще один запис:
23 березня 1933 року. Четвер.
...
Виїжджаючи в Бабку,  ми наздогнали хлопчика семи років,  мій супутник гукнув,  але хлопчик ішов,  похитуючись,  і ніби не чув,  кінь догнав його,  я крикнула,  хлопчик неохоче звернув з дороги,  мене тягнуло подивитися йому в обличчя.  I жахливе враження залишив вираз цього обличчя.  Напевно,  вираз очей такий буває у людей,  коли вони знають,  що повинні ось-ось померти і не хочуть смерті.  Але це була дитина!  Нерви у мене не витримували. "За що?  За що діти? Я плакала тихенько,  щоб не бачив мій супутник.  Думка,  що я не можу нічого зробити,  що мільйони дітей гинуть від голоду,  що це все стихія,  довела мене до відчаю...

Ось такі записи проскакували в жіночки. Потім її, по міцній московській традиції за цей щоденник і підривну антирадянську діяльність, що полягала у веденні щоденника, заперли на десяток років в ГУЛАГ, вже після війни, коли надибали щоденник. А звідти здоровим не повертався ніхто.

Ось така чергова маленька непримітна історія.

І тепер, дорогі нєдоумєвающіє, вніманіє вапрос:
А якби ви були власником цього щоденника?
Якби ви бачили ковбасу з сусіда, відчували її запах, бачили як її їдять збожеволівші люди?
Якби ви бачили дитинку за 5 хвилин до смерті, що вже змирилась з нею?
Ви би не зустрічали німців з квітами? Які, до речі на той момент були зовсім ще не жорстокі фашисти, а майже благородні лицарі у вашій уяві, що прийшли вас врятувати з цього божевільного пекла.
Чи багато з Вас, наприклад зараз, не були би раді військам НАТО, що прийшли рятувати Вас від москалів? А тоді наших батьків рятували не від якоїсь АТО, а від людожерства від голоду, та інших нелюдських експериментів над людьми.

От тоді я б на вас подивився, як би ви стрічали...
Думаю, це були б найкращі ваші квіти, на останні гроші. І найпалкіші ваші обійми.

Люди, що не пам'ятають своє минуле - не мають майбутнього.