До чого прагнути - це завжди наш власний вибір

Це звичайні, середньостатистичні будинки польської сільської глибинки. Їх мільйон.)
Є багатіші, чимало й значно бідніших. Та абсолютну більшість, незалежно від статку господаря, об'єднує спільна риса - подвір'я і будиночки

охайні, доглянуті і чисті.
Легко помітити, що в них вкладено не стільки гроші, як душу і руки.
Добре видно, що багато часу ці люди витрачають не лише для шлунку (на вирощування і пожирання їжі) а й для душі. Тримають її в чистоті. Просто щоб довкола було гарно.

В них "отам під лавкою" не гниє гора недопалків. А онде в кущах не стирчать розбиті пляшки. В них у лісі звірі не довбуться в пластиковій горі з відходами після ваших шашличків на природі. В них на узбіччях не валяється сміття, а з вікна авто не вилітають стаканчики. Бо вони не гадять там, де живуть, як свині.  А їх життєвий простір - це не лише власний будинок а й власна країна.

А в нас поки що, як у казці про золоту рибку. Нам би помитись, поприбирати (озирніться навкруги - це все ми нагадили), та панталони попрати, а ми сидим як баба у лайні, і вимагаємо від діда (Порошенка) розвести золоту рибку (ЄС) на палац панський.
Пора братись до роботи... Кожному з нас. І починати з власної душі.

Звичайно, ми можемо, як завжди, порівняти себе з москалями, якими просякнуте наскрізь наше існування, хехнути і сказати - та гляньте, ми ж боги охайності, вишукані естети у порівнянні з ними!
Звісно, накивати на москалів, завжди можна. Сказати що так сложилось исторически ми можемо, і будемо праві. Так і є - це вони нас спаскудили.

Та..., от тільки плакати - ділу не допомагає. Зараз це вже наш власний вибір - до чого прагнути, з ким себе порівнювати, ототожнювати і вважати за рідню.