середа, 26 серпня 2015 р.

Про сірі безликі замкнуті тіні.

Оце, дуже сподобалась мені людська реакція…)
Сірі безликі замкнуті сумні тіні сідають в авто.
-          Здравствуйте! -  відчужено кидають вони.
-          Доброго дня! – відповідаю їм тепло і доброзичливо я.
-          До Харьковской довезете?
-          Так, звичайно, сідайте, будь ласка.)
-          Спасибо. – сідають.

А далі – 20 хвилин лише ти, дорога і
музика…
Я мовчки ставлю їм нашу класну українську музику. Ту музику, яка мене самого вчепила за живе дуже. Ту музику, яку вони не можуть ніде почути випадково. Ту музику, яку не послухати ні по радіо, ні по телеку. Ту музику, яку можна почути – лише свідомо її десь шукаючи. Такі реалії в столиці. Такі реалії на 4/5-х території України.
Мовчимо, практично жодних розмов. Ну і мій тризуб перед очима, як підтвердження того, що це все, що зараз відбувається – по справжньому.))
І знаєте що. Дивно на це дивитись, але дуже багато людей, ніби трішки розкриваються, розслаблюються, розгинаються за цей час. Стають ніби просвітлівші якісь.)
А приблизно кожен 10-й запитує - що це грало?... І виходячи з авто майже всі кажуть:
-          ДЯКУЮ Вам! Удачі. Щасливої дороги. – кажуть вони мені тепло і доброзичливо. Як я їм, коли вони до мене сідали.) І враження, що хочуть сказати вони щось ще, та не знають що.) І враження, що це кажуть вже зовсім не ті люди, які 20 хвилин тому сідали в авто…
-          І Вам щасти! – відповідаю. )


Українці! Ви мені нагадуєте пацієнта, що підключений до апарату, який чи то підтримує , чи може швидше пригнічує Ваше життя. Ви прийняли якісь неписані правила, вони Вам не дуже до душі, але чомусь Ви вважаєте, що по ним маєте неуклінно жити. Як ніби дядя Вова Вам курс лікування прописав для зросійщення.
Ви романтики, лірники, казкарі, добрі люди - українці…
Скажіть, хто Вас зараз примушує слухати весь час ту Бутирку? Хто Вас примушує виходити на вулицю, як ніби то в іншу державу, і говорити російською, якщо Ваша рідна – українська? Просніться друзі.)  23 роки як сконав совок. Вас вже ніхто не переслідуватиме за мову – можу завірити Вас своїм прикладом. По всій території України у Вас з нормальними людьми – не буде проблем з мовою. Навпаки, дякуючи їй ви заведете дружбу з багатьма цікавими людьми. Навіть в Донецьку я придбав собі кілька цікавих знайомих, дякуючи мові, чесно! А з ненормальними знайдуться проблеми й з інших причин. 
Зрозумійте, ще трішечки такого життя і ми не повернемо собі свій Київ… Він стане незворотньо іншим. І Ви всі зараз власноруч його таким ліпите…
Я розумію чому це сталось в Донецьку, наприклад. Ми його втратили не зараз, ми його втратили в 50-х. Там після голоду, совка і війни лишилось близько 100-150 тисяч українців. А на 1962-й рік жителів в Донецьку вже було майже мільйон! І цей мільйон – здебільшого завезений підконвойний люд. Можна сказати, що 9 з 10 дончан, по суті не дончани і здебільшого й не українці.  А Київ? Чому ми самі, з власної волі робимо це з колискою нашої землі?...
Що вам не вистачає для самодостатності, друзі? Щоб бути собою...
Для того, щоб бути успішною нацією – ми маємо ВСЕ.
Ми маємо найкращу в світі мову (офіційно на 2-му місці у світі по милозвучності). Не кожному так підфартило з такою красою.
Ми маємо найглибшу і найрозвинутішу культуру і традиції. Ми маємо понад 200 000 лише НАРОДНИХ пісень! Це більш ніж втричі більше від найближчого конкурента у світі! Ви собі можете це уявити, і що це говорить про наш рід?
Нам є чим пишатись і почуватись повноцінними! Є, навіть більше ніж в багатьох інших націй.
Ми маємо і звитяги, і прагнення до волі. І не розгубили її і донині.
Ми маємо незалежність... Яку не яку, але поки що маємо..  І цієї незалежності досить для того, щоб зробити її справжньою без перекрою карти. Але якщо будемо робити…
Для чого весь час під когось прогинатись? Це небезпечна звичка як для того, хто прогинається, так і для того, хто весь час звик очікувати прогину. «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас.»
Якщо ми цього не усвідомимо зараз – ми зовсім скоро станемо іншими… Бо зараз ми на фінальному зламі, друзі. Якщо не ми – то…

Немає коментарів:

Дописати коментар