субота, 29 серпня 2015 р.

Про Голодомор

В моєї Тані ще жива бабуся. Вона 1924-го року народження. Зараз вона вже зовсім поганенька, але ще кілька років тому вона була при добрій пам’яті. І я пару разів намагався з нею заговорити про голодомор… Так би мовити з перших вуст. І знаєте, це практично було неможливо. Розповідь тривала пару хвилини і перетворювалась у суцільний плач.
Вона тоді була ще геть дівчинка
, 9 рочків. А все пам’ятає як зараз і не може розповісти толком. Ви можете собі уявити розмір трагедії і болю, якщо 90-річна бабця від страшних емоцій не може оповісти події 80-річної давнини? Можете уявити собі ці події? Навіть про війну таких розповідей почути неможливо.
Вона починає про підводу з конем, на яку скидали трупи в нашому селі…, як їх з хат забирали по запаху…, як складали в неглибокі ямки в купу, і ці ями потім розгрібали собаки… Як їм, діткам ХОТІЛОСЯ ЇСТИ, як вони варили бур’ян…, як бачила свої опухлі ноги… Як матері божеволіли і вирізали дітей, щоб не мучились і потім різали себе... Як вона потім все своє життя панічно боялась голоду...
Всі ці речі – неможливо розповісти без тотального жаху в голові. Мій мозок просто відмовляється це читати і слухати…
Існує досить чимало інформації про Голодомор. Книги, фільми, мільйони моторошних розповідей. Та, чесно кажучи, особисто мені це слухати – майже неможливо, мене просто виключає.

Я впевнений в одному – ми з Вами пережили багато трагедій. Але ця НАЙСТРАШНІША. Неспіврозмірно страшніше всього, навіть війни. Середній вік померлого в 33-му році чоловіка складав 7 років… Ви усвідомлюєте цю цифру? Це означає, наприклад, якщо помер один 70-річний дід, то щоб вийти на цифру 7 математично – потрібно 63(!!!!!!) шестирічних мертвих хлопчиків…………………….
Той, хто зробив це з нами, я щиро сподіваюсь – він вічно горітиме у пеклі. А коли такі як Сіманєнка і його подруга-краса гаспажа Калєтнік на все це плюють і називають хохломором… - мені хочеться вити і стріляти. Я сподіваюсь, що Бог теж придумає щось гідне для них.
Одним словом, я, нажаль знаю про Голодомор дуже мало. Та я реально не можу знати більше, бо те, що вже знаю – мене зводить з глузду.
Менше з тим! Я ніколи не забуду про цю найжахливішу і найцинічнішу трагедію мого народу. І ніколи не вибачу це своїм катам. І мої діти про це знають. І, сподіваюсь, що скільки стоятиме мій будинок – в ньому завжди, в четверту суботу листопада, увечері – буде горіти свічка…
До чого і вас закликаю, друзі.

Немає коментарів:

Дописати коментар